Глава 5

Останній келих вина вчора був зайвим.

Шкода, що я зрозуміла це лише сьогодні.

Голова розколювалася.

Ідеальний день для того, щоб валятися в ліжку.

Тим більше, сьогодні вихідний.

І це, мабуть, найкраща новина за останні дні.

— Матусююю!

Я застогнала й накрила голову подушкою.

— Господи...

— Матусю!

— Так, сонечко...

— Добрий ранок!

Емілі миттєво залізла до мене в ліжко, міцно обійняла за шию і поцілувала в щоку.

І ранок одразу став трохи кращим.

— Ти ж не забула, що обіцяла мені?

Забула.

Але їй про це знати не обов'язково.

— Звичайно, не забула.

— Ура! У мене вже все готово. Залишилося тільки зібрати кошик для пікніка.

Точно.

Пікнік у парку.

Піца.

Ігри.

— Дай мені годину, щоб зібратися.

— Добре. Люблю тебе, матусю.

— І я тебе люблю.

Емілі зіскочила з ліжка і побігла на кухню.

А я усміхнулася.

Іноді кілька слів від неї лікували краще за будь-які ліки.

---

Через дві години ми вже були в парку.

Знайшли затишне місце під великим деревом і розклали плед.

Навколо відпочивали десятки сімей.

Батьки грали з дітьмм в м'яч.

І я не могла не помітити, як уважно Емілі спостерігає за ними.

Моє серце боляче стиснулося.

— Сонечко, може, пограємо в м'яча?

— Так!

За кілька хвилин ми вже сміялися, ганяючись за ним по траві.

Поки один невдалий кидок не змінив усе.

М'яч полетів убік.

І його впіймав собака.Великий доберман.

— Дорі! Віддай м'яч! Дорі!

Моє серце завмерло.

Ні.

Тільки не він.

— Олівія?

Знайомий голос змусив мене завмерти.

— Оце так зустріч.

Ліам Вільямс тримав у руках м'яч.

Поруч із ним стояла Дорі й радісно махала хвостом.

— Вибачте мою собаку.

Я настільки розгубилася, що не змогла вимовити ані слова.

На відміну від Емілі.

— У вас дуже гарна собачка, містере!

Донька підійшла ближче.

— Ви знайомі з моєю мамою?

Тільки не починай.

— Мене звати Емілі. А вас?

Ліам присів навпочіпки перед нею.

І я помітила, як уважно він вдивляється в її обличчя.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він відповів.

— Ліам Вільямс.

— Це ви працюєте разом із моєю мамою?

— Так.

— Отже, ви адвокат?

— Так.

— Круто! 

Я теж хочу бути адвокатом, як мама.

Чорт.

Ліаме, просто йди звідси.

Будь ласка.

— Ви тут удвох?

Ні.

Не треба.

— Так, — усміхнулася Емілі. — Ми з мамою часто ходимо в парк.

— Дивно. Я теж вигулюю тут Дорі майже кожні вихідні, але вас раніше не бачив.

— Зазвичай ми відпочиваємо в іншому парку.

Нарешті втрутилася я.

Поки донька не сказала чогось зайвого.

— Приєднаєтесь до нас?

Я заплющила очі.

Звісно.

Бо це ж Емілі.

Вона готова подружитися навіть із випадковим перехожим.

— У нас багато піци.

 Самі не впораємося.Ліам усміхнувся.

— Я б залюбки.

Потім перевів погляд на мене.

— А твій тато не буде проти, що якийсь незнайомий чоловік їсть із вами піцу?

Світ навколо ніби завмер.

Ні.

— Не буде.

Емілі безтурботно знизала плечима.

— У мене немає тата.

Тиша.

Моторошна.

Нестерпна.

Я повільно підняла очі на Ліама.

І натрапила на його погляд.

Темний.

Уважний.

Небезпечний.

Наче в його голові щойно з'явилося надто багато запитань.

І вперше за весь цей час мені стало по-справжньому страшно.