Глава 4

Опів на восьму ранку.

Я вже в кабінеті.

Звичка приходити раніше з'явилася сама собою.

Не хочу випадково опинитися з Олівією в одному ліфті.

Минуло кілька тижнів відтоді, як вона почала працювати на мене.

За цей час між нами були лише робочі розмови.

Жодних натяків на минуле.

Жодних згадок про її доньку чи чоловіка.

І це добре.

Тому що так значно простіше.

Принаймні я намагаюся себе в цьому переконати.

Натискаю кнопку селектора.

— Олівія, ти підготувала звіти за минулий тиждень?

— Так, містере Вільямс.

Як завжди коротко.

— Занеси їх до мене.

Не минає й хвилини, як двері відчиняються.

І я вкотре ловлю себе на тому, що дивлюся на неї довше, ніж потрібно.

Сьогодні вона виглядає інакше.

Волосся зібране в елегантну зачіску.

Макіяж трохи яскравіший за звичний.

А замість ділового костюма на ній сукня кольору червоного вина.

Небезпечний колір.

Особливо для чоловіка, який і так занадто багато про неї думає.

— Усі звіти за минулий тиждень.

Вона кладе папку на стіл і трохи вагається.

— Містере Вільямс, можна дещо попросити?

Цікаво.

— Спробуй.

— Можна мені сьогодні піти на годину раніше?

Оце вже несподівано.

За останні кілька років ніхто не наважувався просити мене про таке особисто.

Я уважно дивлюся на неї.

Вона нервово закушує нижню губу.

Точнісінько як тієї ночі.

Чорт.

Не варто було про це згадувати.

— Містере Вільямс?

— Так... Звичайно. Якщо всі завдання на сьогодні будуть виконані.

— Дякую.

Вона усміхається.

І цього достатньо, щоб остаточно зіпсувати мій самоконтроль.

— І що ж може бути важливішим за роботу, з якої я тебе відпустив?

Передчуття підказує, що мені не сподобається відповідь.

— Побачення.

Саме так.

Не сподобається.

— З чоловіком?

— Якщо ми одружені, це не означає, що чоловік перестає запрошувати мене на побачення.

Її голос звучить легко.

Наче вона говорить про щось буденне.

А мене чомусь це бісить.

Я давно змирився з тим, що вона належить іншому.

Але від самої думки, що сьогодні ввечері вона буде поруч із ним, усередині все стискається.

— Цікаво.

— Що саме?

— Для мене урізноманітнювати життя значно простіше.

Вона примружує очі.

— І як же?

— Нова жінка. Нові враження. Мінімум проблем.

Судячи з її погляду, відповідь їй не сподобалася.

— Хто б сумнівався.

— Це комплімент?

— Ні. 

Я ледь усміхаюся.

Ось тепер переді мною та сама Олівія.

— Альфа-самець, якого цікавить лише він сам.

— А ось це вже образливо.

— Переживете.

Я не стримую сміх.

Вона теж ледь помітно усміхається.

Лише на секунду.

А потім знову стає серйозною.

— Звіти на столі. І якщо ви не проти, я повернуся до роботи.

— Звичайно.

Вона вже біля дверей, коли зупиняється.

— І дякую за дозвіл піти раніше.

— Сподіваюся, побачення того варте.

— Впевнена, що так.

Двері зачиняються.

А я ще кілька секунд дивлюся на порожнє місце, де вона стояла.

Потім беру папку зі звітами.І саме тоді з неї випадає фотографія.

Я нахиляюся і піднімаю її.

На зворотному боці дитячим почерком написано: "Не сумуй, матусю. Я дуже тебе люблю. Твоя Е."

Мимоволі усміхаюся.

Судячи з усього, це донька Олівії.

Перевертаю фото.

На ньому Олівія обіймає маленьку дівчинку.

Темне волосся.

Карі очі.

Щаслива посмішка.

Я уважно вдивляюся.

Дивне відчуття.

Наче я вже десь бачив цю дівчинку.

І чим довше дивлюся, тим сильніше це відчуття.

Але згадати не можу.

Зовсім.

Сам не знаю чому, але кладу фотографію до нижньої шухляди столу.

Потім поверну.

Та чомусь мені здається, що ця маленька дівчинка ще зіграє в моєму житті велику роль.