Глава 2

Вона.

Це була вона.

Дівчина, яку я зустрів п'ять років тому. 

Дівчина, з якою провів найкращу ніч у своєму житті.

Дівчина, яку так і не зміг забути.

Я впізнав її одразу.

Варто було лише побачити ці блакитні очі.

Судячи з того, як зблідло її обличчя, Олівія теж мене впізнала.

— Ти майже не змінилася.

— Я... — нервово почала вона. — Цього не може бути.

Я ледь усміхнувся.

— Чого саме? Того, що я твій бос? Чи того, що ми зустрілися через п'ять років?

— Усього одразу.

Так.

Вона зовсім не змінилася.

Те саме каштанове волосся.

Ті самі пухкі губи.

Ті самі блакитні очі, які переслідували мене всі ці роки.

— Зізнаюся, я теж здивований.

В її очах промайнуло щось схоже на розгубленість.

— Особливо якщо врахувати, що одного ранку я прокинувся в порожньому ліжку.

Олівія опустила погляд.

— Вибач...

— Це не те, що я хотів би почути.

— Я можу все пояснити...

— Не потрібно.

Я різко обірвав її.

Тому що чудово знав: якщо вона почне пояснювати, я слухатиму.

А я не хотів слухати.

Не зараз.

Не після п'яти років.

— Це вже не має значення. Минуло надто багато часу. Тепер нас об'єднує лише робота.

У кабінеті запанувала тиша.

І, мабуть, це було на краще.

Бо кожна хвилина поруч із нею нагадувала мені про ту ніч.

Про її усмішку.

Про те, як вона дивилася на мене.

Про те, як легко я міг втратити голову поруч із нею.

— Перенесіть усі сьогоднішні зустрічі на найближчий вільний час.

Вона одразу повернулася до ділового тону.

— Буде зроблено, містере Вільямс.

Я підняв брову.

— Тож тепер ти знаєш, як мене звати?

— Так. Прочитала на табличці біля кабінету.

— І жодного разу не шукала інформації про мене в інтернеті?

— Справді?

— Так.

— Якби я раніше побачила ваше фото, то навряд чи погодилася б тут працювати.

Несподівано ці слова зачепили сильніше, ніж повинні були.

Невже та ніч означала для неї так мало?

Я відкинувся на спинку крісла.

— Отже, ти заміжня?

— Чому ви так вирішили?

— Ти сказала, що маєш доньку. Я припустив, що в неї є батько.

Чомусь від самої думки про іншого чоловіка поруч із нею всередині все стислося.

— Так.

Лише одне коротке слово.

Але його вистачило, щоб остаточно зіпсувати мені настрій.

Безглуздо.

Минуло п'ять років.

Вона мала право будувати своє життя.

Та чомусь мене це дратувало.

— Перед тим як зайнятися зустрічами, принесіть мені каву.

— Яку саме?

— Подвійний еспрессо. Без цукру.

— За кілька хвилин буде готово.

Я лише кивнув.

Олівія розвернулася і майже втекла з кабінету.

Двері зачинилися.

А я продовжував дивитися їй услід.

П'ять років.

П'ять довгих років я намагався забути цю жінку.

І ось тепер вона працюватиме за кілька метрів від мене.

Щось підказувало мені, що спокійне життя щойно закінчилося.