Глава 36. Костянтин: Дива трапляються

Мої очі дивилися на потріскану сіру стелю. Вона була настільки непривітною, що не передати словами. Давила, як і стіни цього закладу, що бачили до мене велику кількість різних зловмисників.

Я знав, що рано чи пізно мене скрутять та привезуть саме сюди, але постійно сподівався, що цього не станеться. Утім нині знаходився у камері. Вчора ввечері мене сюди привезли та посадили.

І що далі? Що чекало мене? Точно, що ув'язнення.... І на скільки років? Десять? Двадцять? Довічне? Наразі моя доля невідома.

Але у будь-якому випадку, то мені світить брудна в'язниця. Тому сподіватися на чудо не варто - воно не впаде на голову. Не вірив у подібне.

Такими мої думки були всю ніч. Я гадав про своє майбутнє, а перед очима стояла Дарина. Ця дівчина зуміла затримати нас, і як я зрозумів накрити мідним тазиком усю банду. І як їй це вдалося? Серед її колег було чимало "кротів"...

Вона дійсно смілива. Подалася на неймовірний ризик. Якби пішло не так, то Кабан приказав би живцем закопати в сирій землі та присипати камінням... Його методи жахливі. Добре знав про них.

Утім Дарина змогла все якось провернути. Чи злився я на неї? Ні. Вона вчинила правильно. Звісно цим вчинком дівчина засадила мене до в'язниці, але краще "мотати строк", аніж кожного ранку бачити Настю, яка своєю брехнею хотіла прив'язати мене до себе, мов якогось цуцика.

Звісно я тут також винен. Не варто було зв'язуватися з тою зеленоокою відьмою. Хоча тоді не знав, що у моєму житті з'явиться Дарина. Звісно у ньому вона була не довго - фактично мить. Проте остання була палка та бажана. З нею нічого у світі не могло зрівнятися.

Хоча досить товкти воду вступі. Усе вже фактично вирішено. Я буду у в'язниці у найближчі десятиріччя, а Дарина...

Перервав свої думки. Боляче було метикувати, що наші шляхи навіки  розійшлися.

Продовжив дивитися на дрібні тріщини в стелі, які зараз нагадували мені якесь химерне дерево чи кущ. Чітко не міг вирішити, а коли схилився до думки, що це виноградник, то відчинилися двері камери. Прийшли за мною. Це точно.

Навіть не хотів дивитися на ту людину, але ніс відчув знайомі парфуми, які могли належати тільки...

- Залиш мене наодинці з ним, - сказала Дарина, а я цієї миті піднявся та протер очі. Це дійсно вона?

- Ти впевнена? - запитав правоохоронець. - Давай я поряд...

- Ні, - різко проказала вона. - Зачиняй за мною двері.

- Точно? - розгубився її колега.

- Так, - холодно промовила дівчина. - Не переживай за мене, Миколо.

Проте Микола щось не дуже довіряв її словам. Він зміряв мене погрозливим поглядом, але виконав сміливе прохання колеги.

За мить грати за нею зачинилися. Тепер тут крім мене була Дарина. І для чого вона прийшла? Добити мене... Русява ж досі тримала на мене зло. Був у цьому переконаний.

- Твоя мрія з першої нашої зустрічі здійснилася, - пригадав той вечір четверга. - Тепер я за ґратами. Мабуть, так буде краще всім.

Я чекав, що вона щось скаже, але Дарина мовчала. Вона десь хвилину дивилася на мене, а далі підійшла та протягнула планшет до якого були прикріплені декілька білих аркушів, а також кулькова ручка червоного кольору.

- І для чого? - заглядав у її карі очі.

- Якщо будеш співпрацювати зі слідством, то тобі дадуть умовний термін, - нарешті почув голос поліцейської.

- А якщо не буду? Скільки дадуть?

- Багато...

- Наскільки?

- Десь п'ятнадцять.... Я точно сказати не можу.

- Я нічого писати не буду. Хай судять та призначають покарання.

- Ти серйозно? - здивувалася Дарина, дивлячись на мене зверху вниз, адже я сидів. - Хочеш до в'язниці?

- А який сенс мені бути на волі? Поясни? - склав я руки на грудях. - Дівчина, яку я люблю не вірить мені, а якщо брати інше... Дарино, ця розмова безглузда.

- Не безглузда, - заперечила вона. - Дівчина зрозуміла, що погарячкувала... І нині робить все можливе, щоб витягнути тебе. Весь ранок бігала за слідчим, щоб якось... Костянтине, я не готова п'ятнадцять років тебе чекати! А тому взяв ручку та пиши, що знаєш!!!

Я не вірив вухам. Дарина дійсно пробачила мені? А тому перепитав:

- Не жартуєш? Ти ж наче...

- Костянтине, я тебе люблю! Я тоді все не так зрозуміла, адже з мого боку твої слова виглядали зрадою... Цілковитою. Утім слова Дмитра та...

Дівчина зупинилася. Її голос затремтів, а в очах набралися сльози.

- І я тебе люблю, - сказав я. - Дуже сильно. Ти не уявляєш, як мені фігово після того...

- Знаю, - не могла вона стримувати сльози та кинулася мене обіймати.

Як же я скучив за її вустами та теплом. Ми обіймалися та палко цілувалися прямо в камері. Мабуть, якби той Микола зараз би прийшов, то б сильно здивувався. Утім плювати, що там хтось матиме на думці. Попри те, що ми дуже різні, то ми кохаємо одне одного, і я заради неї змінюся.