Глава 34. Костянтин: Пастка

Коли вийшов на подвір'я, то нікого вже не було. Хотів побачити Дарину. Ще раз глянути на своє недосяжне яблуко. Тільки таке міг собі дозволити.

Сівши в авто, то глянув на свою руку. Вона боліла, дуже сильно. Мабуть, варто буде купити якесь знеболювальне, щоб не так докучала...

Утім саме вона мене відвертала від думок, що ми з Дариною розійшлися... Не так сильно нила душа та інше. Утім все погіршувало те, що нам разом працювати та доволі тривалий час. Звісно після вівторка, то я не буду так часто контактувати з русявою, але бачитиму її, а вона моє «щастя» із Настею.

Раптово запищав смартфон. Я вийняв його з куртки. Мені писала брюнетка, а якщо точніше, то надіслала фото. Дівчина обирала вино. Не знала, яке взяти, а також під світлинами написала:

- Я сподіваюся, що ти сьогодні приїдеш... Біле чи червоне?

Хотів послати дівчину якнайдалі. Не міг змиритися з тим, що доведеться все життя бути з нею. Бачити її зелені брехливі очі, коли прокидатимуся в ліжку, а тим паче...

- Біле, - відписав я. - Не знаю. Роботи багато.

- Ти серйозно? А брехню виправити? Ти розумієш, що мій тато... Костянтине, мене лякає твоя поведінка! Ти уникаєш... Можеш щось пояснити?

- Насте, давай все після вівторка. Далі не буду займатися біганиною. Працюватиму з твоїм батьком, а вечори проводитиму з тобою.

- Ти переїдеш до мене?

- Переїду, - відписав я.

- Добре. Тоді вино зачекає до середи. Але знай - я жду на тебе.

Я не відповів. Звів брови та заплющив очі. До вівторка втік від Насті, а далі доведеться миритися з життям, яке не змінити.

Час швидко сплив. Невдовзі настав день крадіжки. Сьогодні ми мали потягти ту чортову корову та нарешті покінчити зі всім. Для мене ця справа мала стати останньою...

Дмитро був засмучений, що так, але я пообіцяв, що "намучу" йому якусь безпечну посаду. Утім спочатку варто показати Кабану, що я корисний, а не кришталевий посуд у серванті, який лише для краси стояв.

Ми знаходилися біля музею. До десятої вечора залишалося щонайменше п'ять хвилин. Ми чекали поки даний час мине та підемо на справу. Вася та Дарина стояли в авто неподалік. Погода вирувала похмура. Збирався дощ.

Я бачив дівчину. Вона сперлася на автівку та пила каву. Її погляд був спрямований в іншу сторону. Я міг нею тільки милуватися.

- Як я зрозумів, то ви не помирилися? - запитав Дмитро. - Вона тобі не дзвонила?

- А хіба мала? - кинув погляд на товариша. - Дарина зла на мене.

- Значить вона не повірила моїм словам... А мені здалося, що її переконав.

- Яким словам? - запитав я, бо не міг зрозуміти, що він мав на увазі.

- Тільки обіцяй, що не будеш мене трясти за барги...

- Не буду, - звузив я очі.

- Після наради в суботу, то підвозив її додому... А поки їхали, то сказав їй правду про твої страждання. Вона спочатку пирхала, але... Точно не дзвонила? Може писала?

Я не знав, як реагувати на слова Дмитра, який так вчинив. Утім з одного боку, то він бажав мені кращого.

- На жаль, давала знати про себе лише Настя, - безбарвним голосом відповів я.

- Шкода... Хоча та Дарина також тебе кохає... Сумно, що так між...

- Не починай, - перебив його, глянувши на товариша. - Нам пора.

Усе йшло класично. Ми непомітно підійшли до музею, а далі пошкодили замок та проникли всередину. Це було найскладніше, адже могла спрацювати сигналізація, або нас міг хтось помітити. Однак, на щастя, минуло. Сирена мовчала, мов німа риба, а свідків не було. Поки все радувало.

Всередині ми стали шукати ту корову. Світили ліхтариками та напружували очі, аж поки не побачили свою ціль. Ми зраділи. Все якось йшло дуже чудово, що аж насторожувало.

Від цього в мені народилася тривога, яку я одразу собі втопив. Навіщо думати про дурне?

Ми обережно прорізали скло вітрини, де стояло бажане, а далі схопили статуетку. Вона була неймовірно тяжкою. Наче зроблена не зі срібла, а зі свинцю.

- Тяжка, - сказав я Дмитру, що світив на коштовність.

- Сильно?

- Трохи є.

- Ну це не мішки з картоплею тягати, а тому не хлюпай.

- Угу, - поклав я в сумку корову, та раптово почув дивний звук зі сусідньої кімнати. Там хтось ходив. Дмитро одразу схопився за пістолет, а я нагострив вуха. Думав, що почую щось, але ні. Знову тиша.

- Може здалося?

Але нам не здалося. У сусідньому приміщенні хтось ходив, а тому ми бігцем подалися до чорного виходу, аби не потрапити на очі невідомим особам, адже це точно не були наші правоохоронці. Інколи, а якщо говорити точніше, то часто все проходило не за планом, а тому ми завжди були готові до подібного.

Вийшовши на вулицю, то вже думали тікати, як тут роздалося за спиною:

- Стояти на місці!

Голос був дівочим. Він належав Дарині. Ми обернулися до неї. Вона тримала в руках пістолет та цілилася в нас.