Глава 25.2.

Мої очі спостерігали за тим, як авто Костянтина віддалялося, а далі загубилося серед інших. На душі стало дуже сумно, а до того до голови знову почало лізти дурне.

Я дуже боялася, що Настя... Чорт! Якщо ця дівиця не відпустить Костю, то я їй всі патли повириваю та роздряпаю обличчя. Не віддам своє! Він мій!
Буду боротися за своє щастя, бо його не так просто зустріти. Хоча взагалі у той вечір четверга не думала, що зі мною таке станеться...

Коли я обернулася, то побачила, що за п'ятдесят метрів від мене стояв Юрій. Він пив каву та хитро усміхався. Мені залишалося сподіватися, що хлопець не бачив Костянтина.

Жвавими кроками пішла до напарника, який одразу запитав:

- Їхала з роботи на маршрутці, а тут уже прикотила на такій шикарній тачці?

Невже мама все таки знайшла тобі хлопця?

- Ну таке життя, - відказала Юрію та стала ніяковіти.

Це став помічати напарник, який продовжив:

- Я бачу, що вихідні у тебе пройшли чудово... Маю рацію?

- Маєш, - закотила я очі.

- І наскільки все серйозно? Коли весілля?

Хлопець був у своєму репертуарі. Не міг, щоб трішки не підколоти мене. Весілля... Смішний. Тут аби з того всього криміналу виплутатися.

- Серйозно, - відповіла йому. - Але до весілля ще дуже далеко. Тому поки про це рано метикувати. Навіть не думай вже купувати на перед сервіз.

- Даринко, я ще минулого місяця його придбав, - жартував Юрій. - Думаю, що тобі сподобається.

У відповідь я усміхнулася, та ми повільно пішли до відділку.

- Як хоч звати? Де працює? Фотка є? - цікавився хлопець.

За час спільної роботи, то я з Юрієм сильно здружилася. Ми були фактично, як дві подружки.

- А не багато запитань?

- Ну мені ж цікаво. Коли я нарешті знайду свій ідеал, то все розкажу. Дарино, не ламайся. Хоч ім'я скажи...

- Костянтин, - випалила я та одночасно злякалася, але дарма. Це треба бути ще тим фантазером, аби подумати, що той бандит, який...

- І ким працює?

- Юрію, це допит? - невдоволено зиркнула на нього

- Мені просто цікаво.

- Менеджер, - сказала перше, що спало на думку.

- Прикольно... Але я радий за тебе.

- Дякую.

- А твоя мама не може мені також когось знайти? - жартома питався напарник. - І бажано на автівці.

Юрій вмів підняти настрій, але, на жаль, він у нього скоро зіпсується.

- Я запитаю, - відказала йому.

Коли ми прийшли на роботу, то сталося те, що обговорювалося учора - мене поставили у зміну з Василем, а до Юрія приліпили стажерку.

Від цього хлопець був не у захваті, але у нього не існувало вибору, як у мене. Але з цим нічого не зробити. Ми розійшлися по різних автівках та сумно помахали одне одному.

День проходив спокійно. Я фактично не говорила з Василем, бо він вельми бундючний тип. Ми мовчки патрулювали вказану нам територію.

Хоча цим більше займався мій новий колега, бо в моїх думках сидів Костя. Я думала про нього та ту ніч, що була між нами. Це викликало у мені щастя та радість, але їх отруювала згадка про ту Настю. Мене дуже хвилювала та дівиця. Я боялася, що щось могло статися погане, а якщо точніше, то відчувала хвилювання, що воно сталося.

Хоча, мабуть, сильно зосередилася на почуттях. Якщо брати загалом ситуацію, то та чорнявка не найбільша біда, що нині була.

Я працівниця поліції влипла у кримінальне угрупування, а на додачу закохалася у бандита... Навіть не вірилося, що моє життя за одну секунду стало таким, як у фільмах. Але воно так було. І як із цього виплутатися? Як повернутися на "світлу" сторону та витягнути Костянтина з лап Кабана та його доньки?