Глава 23. Дарина: Ну тоді чого чекаєш?

Сама не очікувала від себе такої поведінки. Я відкинула все у сторону. Мене не хвилювали кримінал, Кабан, зміни на роботі... Усе якось відійшло на другий план, а на перший перейшли почуття.

Я нічого не могла з ними зробити. Вони бурлили в крові та просилися на волю. Тому не стримувала їх.

Від цього Костянтин бентежився, адже не очікував такого. Але як було. Нічого з цим не могла зробити і саме тому покликала додому.

Рано? Не знала. Навіть тиждень не пройшов, а вже тягнула додому і точно не на бублики… При тому мені дійсно не п'ятнадцять! Я доросла панянка, якій через п'ять років тридцять гупне. Зараз здавалося, що це ще не скоро, але у двадцять так думала про нинішній вік.

Але повернуся до Костянтина. Я дійсно в нього закохалася. Важко було це до кінця втямити, але так сталося. Навіть не могла подумати, що так все трапиться. Просто пішла викидати сміття, а там стояв він, а далі нема, що згадувати. За ці дні багато сталося цікавого та непередбачуваного.

На годиннику одинадцята вечора. Ми нарешті виїхали на трасу, а я тим часом витягла свій смартфон із кишені.

У мене було десять неприйнятих дзвінків від мами та сестри. Також налічувалося чимало повідомлень.

- Халепа, - сказала я у голос, дивлячись екран телефона.

- Що сталося? - запитав Костя.

- Мама на мене зла, бо хтось ж учора пообіцяв прийти до неї. Треба щось вигадати.

- Кажи правду.

- Яку?

- Їхали, пробилося колесо, довго міняли, а тому не встигли...

- Хм…Так і написати?

- Це буде правдою, бо чисто теоретично так все і сталося. Своє бешкетування можеш не згадувати...

- А тобі ніби не сподобалося? - глянула на нього з усмішкою.

- Сподобалося, - на мить відірвав погляд від дороги. Зловила у його очах іскру бажання.

Поки ми їхали, то я написала мамі історію про колесо, але трішки довелося підбрехати. Сказала, що їхали від друзів через ліс, а тут колесо пробилося, а далі вигадала, що воно довго не знімалося та зв'язку не було. Хоча справді там його не спостерігалося. Тільки їжаки.

І що мама? Вона повірила моїй версії, а далі сказала, що дуже прикро, що так скоїлося. Одночасно мені надіслала повідомлення Софія. Подруга питалася чи мені телефонував Єгор. Тут я не стала тягнути та приховувати. Написала подрузі прямо:

- Єгор у прольоті. Я знайшла іншого. Потім розповім.

Відповідь від подруги не забарилася:

- Серйозно??? Мій брат дундук! Проґавив тебе! Так йому і скажу! А гарний? Фотку покажеш? Хоч високий?

- Усе пізніше, - відповіла я. - Якщо пощастить, то десь на тижні зустрінемося та розповім.

- Я до того часу помру від цікавості! Дариноооо…

- Не помреш, - відписала та цієї миті підняла очі. Ми вже їхали у мене на районі, а через секунду звернули на вулицю, де я жила. Навігатор показував, що їхати дві хвилини.

- Що мама? - запитав Костя, який помітив, що я відірвалася від смартфона.

- Повірила.

- Це чудово, - проказав він, повертаючи до мого будинку.

Я поклала телефон до кишені, і авто зупинилося. Стояли біля під'їзду. Костянтин заглушив мотор. Тут ще поки не було дощу, але перші краплі вже падали на лобове скло.

Костя відстібнув мене та став цілувати. Мої руки полізли його обіймати. Продовжила свої ігри.

Проте довго в авто ми не затрималися. Я затягнула Костянтина до квартири. Він звісно не опирався. Скоріше ловив подив, що все так блискавично.

Я навіть не пам'ятала, як ми дійшли до дверей та зайшли в середину. Весь цей час обіймалися та цілувалися, мов у останнє. Сподівалася, що нас ніхто не бачив, бо завтра весь будинок гудітиме, що двоє невгамовних не могли спокійно дійти до квартири.

За дверима почалося найцікавіше. Одразу подалися до спальні, але Костянтин не міг, щоб не підколоти:

- А бублики?

- Ти хочеш бубликів більше чим мене? - питалася у нього.

- Вони почекають, - відповів він, скидаючи з мене куртку.

У полоні пристрасті я забула про все, а особливо одну важливу деталь. Не знала чи варто взагалі її говорити. Можна проігнорувати, але це буде якось не гарно, що приховала подібне. Зараза!

- Що таке? - помітив Костянтин мою дивну поведінку. Він вже був без футболки. Перевела очі на його кремезні плечі.

- Дарино? - повторив він.

Я думала. Мені було якось соромно говорити це. До того якось для цього слів не знаходила, але в останній момент сказала:

- Ти хоч не станеш глузувати?

- А чого я маю це робити?

Мовчала. Стала накручувати його коричневе пасмо собі на палець. Костя лупав на мене своїми великими сірими очима. Чекав на відповідь.

- Точно не станеш сміятися?

- Дарино, не говори загадками, - міцніше він притиснув мене до себе, так, що я відчула все. Я нині знаходилася в його полоні.