Глава 21. Дарина: Ми тепер разом?

Від слів Костянтина отримала шок. Немов хтось вилив на мене відро холодної води. Тіло покрилося дивними, але облесливими колючками.

А я точно все вірно почула? Він саме ці слова сказав? Не щось інше? Закохався у мене? Точно? Не збрехав?

Я дивилася на нього, а він на мене. Наче щиро промовив, але... Чому мені якось ніяково від цього?

- Справді? - запитала я, відчуваючи, як нова порція сліз бігла по щоках. - не обманюєш?

- Я тобі кажу правду. І досить світити мені в очі! Це не допит.

Опустила смартфон. Всередині якесь торнадо. Я йому наче вірила, але одночасно ні. Хіба могло прийти кохання за декілька днів?

І що відчувала я? Аналогічне. Якщо думки тільки про одну людину, то, либонь, це точно кохання.

Але чому він тоді учора пішов? Чому не залишився? Для чого утік? Ці думки нині розривали мені голову, і я їх озвучила:

- Якщо ти мене кохаєш, то чому після поцілунку накивав п’ятками?

Костя мовчав. Він опустив свої великі очі. Мені не подобалася його реакція.

- Ти можеш не мовчати?

- Дарино, не все так просто... Були певні обставини.

- І які? Та чорнява брюнетка на підборах? Не дає тобі спокою? Ні звісно... Така баришня всіма обітована. Кохання не кохання, а спідниця у неї гарна!

На останньому реченні підвищила голос, бо ревнощі мене давили, мов удав кролика. А на додачу в голові виринали слова тої дівиці, що він гарний коханець та так далі.

- Ти можеш не психувати? - спокійно питає Костянтин. - Зараз Настя мені не цікава. Я не маю до неї жодних почуттів.

- Я бачила, як ти зиркав на неї!

Бандит закотив очі. Звісно це було погано видно, адже довкола було темно,  телефон давав не так багато світла, а повний місяць заховався за хмару.

- Якщо ти хочеш знати, то навіть спати з нею не можу! Не хотів її!

- А ти був у неї вдома? - запитала я, сильніше стиснувши смартфон.

- Так, учора, а коли нічого НЕ ВИЙШЛО, то пішов до кафе, де зустрів тебе з тим придурком.

Я відчувала злість, бо тільки від однієї думки, що Костя й та чорнява лярва разом - усі нутрощі болісно стискалися. Ревнувала. Дуже сильно. Так сильно, що в голові від цього почуття болісно бамкало.

- І про що ви сьогодні розмовляли? Вона хотіла вибити своє? Так? І що ти їй пообіцяв?

- Я їй нічого не обіцяв. Зараз я розумію, що вона була моєю великою помилкою.

- Навіть так... І ти їй це сказав?

- Ще ні, але я не маю жодного бажання продовжувати з нею стосунки, бо, на свою голову, люблю тебе.

Уже вірила йому, але одночасно тіло охоплювали підозри, які змусили поставити наступне запитання:

- Тоді чому вчора пішов? Невже є якась інша причина?

- Ми дуже різні. Навіть біда не втому, що я з кримінального світу, а ти з цим борешся...

- А в чому?

- Ти хочеш почути правду? - підійшов він на крок.

- Кажи.

Костянтин тяжко зітхнув. Він не хотів говорити, але я начавила на нього.

- Не чую.

- Ти не розділяєш роботу та своє життя. Постійно хочеш здаватися незалежною та такою грізною й правильною, що капець. Я розумію, що вас там на роботі вчать бути безстрашними, але не перенось це на життя. А якщо додати твою впертість від природи, то взагалі... Вибач, що так прямо, але не брешу.

Він говорив правду. Я розуміла це. У мені панувала така риса - завжди бути правильною та показувати, що я сильна та все могла виконати сама.

- Але навіть це не найголовніша причина. Не хотів поглиблювати ситуацію. Думав, що це здається, проте ні. Люблю тебе... І навіть зараз готовий змиритися з тим, що ти така «дика» та нікому не довіряєш, але інколи дуже наївна. Хоча тут виникає інше - які ти маєш до мене почуття?

Він поставив питання прямо. Чекав на відповідь. І мені так просто зізнатися? Але Костя же це зробив. Якось тяжко..

- Дарино?

- Якщо я скажу, що щось маю до тебе, то що буде далі? - поставила зустрічне запитання. - Ти будеш зі мною? Станеш зустрічатися?

- Буду якщо ти цього захочеш, - дивився він прямо мені в очі, а я розуміла, що мовчати не можна. Але як я боялася помилитися, бо все від того, що ніколи не складалися стосунки.

- Хочу, - тихо відповіла я та стала шкодувати, що волосся було зібране у хвіст. Так би заховала за ним себе, адже якось ніяково. Просто так прямо говорити про свої почуття.

- Це можна розцінювати, як фразу - я тебе кохаю? - підійшов Костянтин до мене майже впритул.

- Так.

- Поглянь на мене.

Підняла голову. Темно, але не настільки, щоб не бачити його обличчя. Місяць утік від хмаринки. Тепер заливав усе срібним молоком, а ліхтарик від смартфона світив десь у землю.