Глава 18.2.

Я розплатився за замовлення, а далі подався до авто. Одразу поїхав до Дарини. Дорогою думав, для чого вона Кабану. Перебрав усі можливі варіанти. На жаль, до голови йшло тільки лихе.

Сподівався, що я дарма так сильно бідкався. Гадав, що якби Кабан хотів її убити, то зробив би це простіше. Наскільки я знав, то за нею ведеться спостереження. Хоча я вчора його не помічав. Проте мозок був зайнятий іншим…

Несподівано опинився біля будинку дівчини. Тут панувала звична атмосфера. На лавці сиділи пенсіонерки, які обговорювали останні новини, а на дорозі спав пес.

Я вийшов з автівки та попрямував до будинку. Відчував хвилювання, а також погляди літніх жінок. Вони почали загадково шепотіти. Вони точно знали, хто я, а також до кого йду.

На щастя, зайти до під'їзду не було проблемою.  Двері були підперті камінцем.

Тому йшов сходами на третій поверх, а далі звернув на праву сторону. Став перед квартирою Дарини. Дивився на бордові двері, які були новими та доволі міцними. Проте про що я нині думав? Тут інші панували проблеми.

Я натиснув на чорну кнопку дзвінка. Від цього серце забилося швидше. Дуже боявся її побачити, а тим паче заглянути в очі.

Почув шурхіт. Вона вдома. Через десять секунд двері відчинилися. Побачив Дарину, яка була одягнена в домашній одяг, а ніс одразу відчув щось солодке - запах випічки. Вона щось пекла з корицею.

- Чого тобі? - сухо запитала вона.

- Є справа.

- Яка?

- Дозволиш зайти? - обережно запитав я, адже відчував - Дарина дуже зла.

- Ні, - заперечила вона. - Кажи тут..

Я стиснув губи. Одночасно відчув біль.

- І? - вигнула вона світлу акуратну брову. - Невже прийшов, щоб потягнути мене до мами? Якщо так, то одразу забирайся!

- Ні. Мені зателефонував шеф. Він хоче тебе бачити.

Дарина відкрила рота. Хотіла щось сказати, але натомість хапнула повітря, мов риба, яку витягнули з річки.

- Я не знаю, що він від тебе бажає. Але сподіваюся, що нічого такого. Ти ж нічого за цей час не витворила?

Зазирав їй в очі. Чекав на відповідь. Під шкірою кололо хвилювання.

- Нічого такого я не зробила, навіть із квартири не виходила, - дивилася вона на мене. - Максимум, що втнула - розбила банку з варенням.

Я мовчав. Дарина душила карими очима. Її обличчя не виражало нічого, але ці яскраві коричневі камінці… Вона ображена та зла. А, як відомо - нема нічого страшнішого та найлютішого на світі за ображену жінку. Вони могли піти на все. Тому треба виправляти ситуацію. Не варто замовчувати проблему.

- Дарино, я хоч...

- Треба вже їхати? - урвала вона, склавши руки на грудях. Дівчина змінила манікюр. Сьогодні у неї були червоні нігті.

- Так.

- Ок, мені треба п'ять хвилин. Ти на авто?

- Угу, - розглядав її тендітні руки.

- Тоді чекай на мене в ньому.

Після цих слів я пішов, а вона гупнула дверима. Як вона це злісно зробила. Жах. Опустив голову. Моє волосся затулило обличчя. Сум роздирав.

Я потягнувся до виходу. Повільно спускався сходами, а далі вийшов на вулицю. Бабулі затихли – шепотіли.

Сів до авто. Дивився на кермо. Думав, що робити. Діалог із Дариною не уникнути. Треба поговорити.

Але що це дасть? Почну розповідати, що то помилка? Та вона мене придушить. Чого так все складно?

- Вези, - раптово роздався голос Дарини поряд. Я повернув голову. Вона вже сиділа біля мене. Волосся, яке було закладене у гульку, затягнула у хвіст, а одяг змінила. Тепер замість рожевої кофти та фіолетових штанів була в синій куртці та сірих джинсах, а на ногах мала чорні кросівки.

Я не відповів. Послухався її. Одразу рушили до Кабана.

Ми їхали у цілковитій тиші, що була жахливою. Напруження стояло у повітрі. Дарина, схрестивши руки, дивилася поперед себе. Вона не рухалася. Тільки час від часу стискала губи та злегка морщила лоба.

Я не витримав. Зупинив авто на краю дороги. Обернувся до неї зі словами:

- Так не може продовжуватися. Дарино, те що було...

- Я не хочу говорити, - перебила вона. - Вези до Кабана.

- Чому ти така вперта?

- Вези до Кабана, - обпалила мене суворим поглядом дівчина, який дав відчути всю злість, яка сиділа у ній.

- Як скажеш, - погодився я.

Через двадцять хвилин ми стояли перед будинком шефа. Дарина без слів вискочила з переднього сидіння. Її одразу провели до будинку, а я тим часом також вийшов на подвір'я.

Дихав свіжим повітрям. Руки запхав у кишені, де раптово надибав коробку з каблучкою. Останню мав подарувати Насті. Обличчя скривила одна емоція. Я розумів, що це.

Витягнувши руки з кишень, я підійшов до охоронця та запитав:

- Не буде цигарки?