Глава 18.1. Костянтин: Дзвінок Кабана

Я звільнився від "чорних" справ лише після п'ятої вечора. Супроводжував разом із Дмитром вантажівки з краденими деталями за межі області, де їх зустріла інша група бандитів. Усі берегли свій заробіток.

Таке допомогло мені забути Дарину на деякий час, бо під час такого метикувалося лише про роботу.

Проте коли спекалися вантажу, то на мене, немов впала свинцева пластина. Так було погано. Сидів на пасажирському сидінні, дивився, як за вікном змінювалися пейзажі.

- Що з тобою? - запитав Дмитро, який від нервів палив за кермом. Він це робив тільки у такі дні, щоб заспокоїтися, але довкола всім брехав про протилежне.

- А що не так? - поставив зустрічне запитання.

- Щось ти сильно мовчазний. Невже з Настею погиркався?

Повернув голову до товариша. Не знав, чи варто говорити правду, але сказав наступне:

- Ні, все нормально.

- Чи проблеми з тою дівкою - не хоче піддаватися твоїм чарам? - підколював Дмитро.

- Усе нормально. Піддається.

- То чому ти пригнічений? Костянтине, що змінилося за вчорашній вечір?

- Не чіпай мене. Краще зиркай на дорогу та вийми з писка цигарку. Весь салон обсмердів.

- Моя автівка, що хочу, то і роблю.

- Угу, - хмикнув я та облизав сухі губи.

- Але щось ти все одно підозріло мовчиш. Зазвичай тебе не заткнути.

Дмитро не міг вгомонитися, адже бачив, що я не такий, як зазвичай - любив говорити.

- Чуваче, мені важко триндіти через травму, а також нема настрою!

Гримнув на нього. Інакше не міг, бо дістав неймовірно!

- Гаразд. Не буду. Хоча розумію тебе - крутити з двома бабами важко, а тим паче з такими. Одна донька Кабана, а інша...

Не відповів. Перевів погляд на дорогу, що блищала від сонця. Місцями асфальт від проміння здавався мокрим, але коли наближалися, то цей оптичний ефект зникав.

Невдовзі ми приїхали до СТО Дмитра, де я пересів на своє авто. Саме тоді годинник показував п'яту вечора, і мене зовсім накрило.

Від тої події пройшло трішки менше доби, а я досі відчував все, наче відбулося хвилину тому. Дуже дивне відчуття. Неймовірно.

Але я не мав права розводити нюні. Все проходить. Кохання - це застуда. З'являються дуже неочікувано та мають яскраво виражені симптоми, які у першого приємні.

Скривився. Повільно їхав додому, але перед цим вирішив заскочити у кафе. Зі самого ранку нічого не їв, а тому замовив у закладі картоплю та салат.
Невдовзі гарненька офіціантка принесла мені їжу, яку я намагався у себе запхнути. Проте ніяк не виходило. Це було не через погані смакові якості.

Навпаки - все пахло неймовірно смачно та виглядало апетитно. Біда у тому, що просто не хотів їсти, але розумів, що треба. Про це просив шлунок, а мозок...

Голова думала лише про Дарину. Я повівся, мов скотина. Поцілував, а далі накивав п'ятками. Хто так робив? Лише боягузи.

Проте не варто було взагалі піддаватися цьому. Мав доставити її до дверей, мов якийсь кур'єр піцу, а далі собі піти. Але ні. Заглянув у її гарні очі, а там...

Навіть не думав, що все так може статися. Іскра. Вона пролетіла між нами та все - шалена пожежа, яка змусила несамовито цілуватися та обійматися. Безумство. Цілковите. Абсолютне. Фіолетовий їжак!

Кинув виделку. Нічого не лізло, а тому замовив каву з молоком.

- Вам не сподобалося? - звернулася офіціантка, яка принесла мені напій.

- Зник апетит, - сухо відповів я.

- Буває, - сумно відповіла руденька. - Мене звати Яна.

Я кліпнув очима. І для чого вона сказала це? Хотіла познайомитися? Ні. Дякую. Вистачало у житті дівчат.

- Дякую за каву, - дав зрозуміти їй, що не мав наміру з нею спілкуватися.

Працівниця закладу з вогняним волоссям зрозуміла та пішла. Звісно полум'я в її очах згасло, але я сказав правду. Не бажав пізнаватися з цією кралею.

На щастя, напій зміг залити у себе. Від нього стало спекотно, що аж скинув куртку. Сидів у футболці та сумно позирав у вікно. За ним весна. Квітень набирав обертів. Природа у бетонних джунглях прокинулася та бушувала. Листки на деревах росли ледь не на очах. Завжди любив цю пору року. Неймовірно.

Раптово закалатав смартфон. Думав, що це Настя або Дмитро.
Помилився. Коли витягнув смартфон, то зрозумів, що кожна з думок була хибною. Пікселі на екрані показували: Кабан.

Я взяв слухавку, де роздався його голос.

- До сьомої привези Дарину до мене.

- Для чого? - запитав я, але далі пошкодував, що таке запитав.

- Це тебе не стосується. Твоє діло привести!

- Гаразд.

- Чекаю! - гримнув він та кинув слухавку.

Відчув тривогу за дівчину. Для чого вона Кабану? Невже щось встигла втнути? Чорт! Щось мені це не подобалося. Дуже. Але варіантів мало. Треба її вести. Хоча тут поставала наступна халепа - як мені зустрітися з нею після всього?