Глава 15.2.

Я стояла та чекала. Якось досі не вірила, що все сталося саме так. Він ніс мене.
Що я відчувала під час цього? Велике збентеження. Просто неймовірне. Всередині вирували різні емоції. Там була ненависть, вдячність та...

Третю емоцію блокувала. Не бажала її визнавати. Не вірила у це. Абсолютно.
Задерла голову. Думала побачити зорі, але ні. Набігли хмари, але попри це вечір був теплим. Він якось таким став у цю секунду.

Я глянула на туфлі. Подумки їх лаяла. Вони втягнули мене у таку незвичну ситуацію. Проте як було. При тому Костянтин сам запропонував свою допомогу. Хоча саме через нього навіть не могла зробити кроку.

Раптово з'явилася автівка. Костянтин зупинився та увімкнув аварійку. Я швидко сіла на переднє сидіння. Звісно для цього треба було зробити декілька кроків, але стерпіла біль.

- Не втекла, - сказав він, коли я опинилася біля нього.

- Куди я могла втекти? - подивилася на хлопця.

- А хто тебе знає? Ти така вперта, що можеш і боса піти. Думаєш, за ці дні не второпав твій характер?

- Ти знову починаєш?

- Ок. Мовчу.

Костянтин не збрехав. Замовк. Сидів за кермом та уважно дивився на дорогу. Я також не говорила нічого. Перебували у цілковитій тиші, яку час від часу прорізували сусідні автівки, що сигналили.

Боковим зором спостерігала за хлопцем. Цікаво, а про що він думав? І як взагалі я могла йому зіпсувати вечір. Запитати? Ні. Не буду. Хай везе мене додому, де ляжу спати. Досить із мене пригод на сьогодні.

Хоча Софія не дасть мені заснути. Буде розпитувати про побачення, яке сьогодні пройшло не дуже...

- Ти справді думаєш, що Єгор пішов до іншої? - запитала раптово у Костянтина.

- Так, - одразу відповів він. - Ти йому не потрібна.

- А звідки ти це взяв?

- Нормальний чувак не залишить дівчину, яка подобається серед кафе. Я розумію, що можуть бути справи, але треба подбати, щоб "дама серця" поїхала додому. А не - я заплачу за каву з тортиком, а ти роби, що хочеш... При тому чув ваш діалог - він із тобою говорив холодно і мало.

- А ти бачу компетентний у таких справах, - хмикнула я.

- Дарино, та козлу видно, що воно за спідницями лише бігає. Хіба тобі такий треба? Краще забий на нього.

Я підняла від здивування брови. Для чого він мене відмовляв від стосунків із Єгором? Хоча які стосунки? Ми лише ходили в кафе...

- А якщо він мені подобається? - запитала я та одночасно обернула голову до бандита. Дивилася на його реакцію.

- Дуже шкода, - холодно відповів він, а його пальці сильно стиснули кермо. Він злився. І чому? Що викликало у нього таке занепокоєння?

- Може й нема... Але поясни наступне. Яким чином я зіпсувала тобі вечір? Ти незрозуміло пояснив.

Його димчасті очі на мить зиркнули на мене, а далі прикувалися до дороги. Брови хлопця насупилися, а пухкі губи стиснулися. У нього дивна реакція.

- Не чую відповідь, - дивлюся на нього.

- Не порушуй мирну угоду, - пролунав його голос.

- Я ж просто питаю.

- Я не бажаю відповідати на це запитання.

- Чому?

- Дарино, я не хочу. Що не ясно? Чи ти вирішила мене дістати? Якщо кажу, що той Єгор тобі не підходить, то значить так!

- Ти п'яний? Я тебе питалася про інше...

Костянтин максимально дивакуватий. Вела з ним діалог про одне, а він. Що з ним?

- Мені треба слідкувати за дорогою, - відмахнувся парубок.

Німую. Не стала нічого говорити до нього. Відвернула голову в протилежну сторону та дивилася, як за вікном змінювалися міські пейзажі.

Невдовзі ми приїхали під мій будинок. На годиннику вже стояла майже одинадцята вечора.

- Дякую, - сказала я Костянтину, бо розуміла, що не гарно буде не сказати ці слова.

- Нема за що, - пробурмотів він.

- До зустрічі.

- Угу.

Я виходжу з авто. Ледве йшла. Шкутильгала, як тут раптово почула:

- Я не можу дивитися, як ти йдеш.

Ці слова належали Костянтину. Він схопив мене на руки, але на цей раз не через плече перекинув. Узяв класичним способом.

- Та не треба... Я сама дійду.

- Я бачу... Дійдеш. Ледве ніжки тягнеш.

- Але...

- Дарино, - суворо сказав він.

- Добре, - пробурмотіла я.

Костянтин доніс мене на руках до самих дверей. Всередині душі я була дуже вдячна йому, але зніяковілість... Тут сварилася з ним, а нині він тягнув мене.

- Тепер точно все, - поставив він біля дверей квартири.

- Угу, - відказала я та підняла голову до нього. Сірі очі. Великі сірі місяці позирали на мене. А у нього вони були гарні.