Глава 15.1. Дарина: Спалах

Цілковитий жах. Ногами проносився пекучий біль. Він мене паралізував. Ще ніколи в житті не відчувала подібного.

Звісно не раз натирала ноги, але сьогодні... Навіть не могла описати словами, як це.

- Болить? - запитав очевидне Костянтин. Він піднявся з лавки та підійшов до мене.

- Угу, - відказала я, а всередині сиділо бажання скинути це кляте взуття, яке нині змушувало пускати сльози.

І чому я їх взула? Невже не могла обрати щось інше? Знала, що могла статися подібна ситуація, але хотілося мати чудовий вигляд, вразити Єгора, але вийшло навпаки. Абсолютно.

- Ну ти також догадалася - взула такі туфляки, - дратував очевидним він.

- Краса вимагає жертв, - зробила я один крок, але дарма. Знову біль.

- І для кого та краса була? Для того парубка шалудивого?

- Не називай його так! У нього були справи!

- Ой, не починай. Справи... Бачу, які у нього справи. Але він дурне, бо...

Костянтин зупинився, нахмурився, а далі запитав:

- І що будеш робити?

- Якось йти...

- І як? Ти бачила свої ноги?

- Піду боса, - хмикнула я.

- Серйозно? - не вірив він мені.

- А які у мене варіанти? Якось дійду.

Сіроокий не розділяв мого варіанту. Спочатку дивився, як скинула туфлі та нині стояла боса, а далі випалив:

- Ти собі тільки їх покалічиш. Це тобі не поле з м'якенькою травичкою, де максимальна прикрість - чиєсь лайно. Це місто - цвяхи, скло та подібне. Тобі треба якесь зараження? М?

І для чого цей монолог? Чим він мені допоможе? Патяканням?

- Що ти тоді пропонуєш?

Костянтин підозріло замовк. Що він задумав? Що могло прийти у його патлату голову?

- І? - запитала я.

- Він тобі не сподобається, але кращої пропозиції не маю.

- І яка?

- Можу донести тебе до дороги, а там відвести додому автівкою.

Я засміялася. Ще такого не вистачало - ніс мене. Ні! Я краще піду так! Не треба цієї вистави.

- Не варто. Я якось так дійду. Тут не так далеко.

- Тут йти щонайменше сто метрів.

- Потерплю, - одягнула туфлі та почала йти.

Мій максимум можна було описати п'ятьма кроками. Далі зупинилася, з очей котилися сльози. Ситуація зайшла в глухий кут.

- Бачиш... Дарино, я знаю, що ти вперта, але давай нині без цього. Чим довше ми тут граємо - тим більше забираємо час одне в одного. Також частково я винен, що ти пошкодила свої ніжки. Якби не ляпнув зайвого, то б нікуди не поскакала на цих вбивцях.

Глянула на нього. На його обличчі не було жодних емоцій, але шукала там насміхання. Втім хлопець начебто все говорив доволі щиро.

- Хочеш сказати, що тобі вистачить сил, щоб мене донести?

- Ти не сильно важка. Минулої ночі у цьому переконався.

Схилила голову. Мені якось не сильно хотілося, щоб він брав мене на руки. Боялася. При цьому відчуватиму незручність - після затискання на кухні, то залишився певний осад, який якось не хотілося підіймати.

- Мені буде не дуже зручно.

- А мати побиті ноги буде зручно? Дарино, не роби собі гірше.

Я скривилася, а далі махнула головою та сказала:

- Добре, але мені від цього ніяково.

- Забий.

Костянтин взяв мене на руки, але не в таку позу як я думала - перекинув через плече. Так, мабуть, краще. Не буду бачити його обличчя, але від дотиків нікуди не подітися.

- Що так підозріло мовчиш? - запитав Костянтин, який ніс мене, на щастя, безлюдним парком.

- Та уявляю, як зі сторони це виглядає.

- А тебе хвилює думка інших?

- Не знаю.

- Мені все одно. При тому це вимушена дія.

- Угу, - говорила я та досі не розуміла, що відбувається довкола. Костянтин ніс мене на руках. Ще годину тому хотіла його придушити, а тут.

- А тепер чекай на мене, - поставив на ноги через п'ять хвилин, коли ми вийшли за межі парку. - Я зараз приїду.

- Добре, дякую, - пробурмотіла я, дивлячись на асфальт. Відчувала гостру, мов лезо ножа, зніяковілість перед ним.

Костянтин не відповів. Швидко пішов.