Глава 11.2.

Злилася неймовірно. Бігла сходами та одночасно вловлювала позаду чиїсь кроки. Невже йшов за мною? Навіщо? Хотів мене позлити? Він так уже добряче вимотав нерви.

Вставила ключ у замок. Провернула тричі. Мала зайти всередину, але рука Костянтина не дала мені змогу відчинити двері. Він притискав їх.

Я відчувала усім тілом, як він стояв позаду мене десь на відстані одного кроку. Така близькість дратувала. Вона змушувала ніяковіти та ще більше злитися на нього.

- Чому ти так закипіла? - прорізував його голос мою спину.

- Пусти, - потягнула на себе двері, але марно. Він сильно їх тримав.

- Чого ти поводишся, мов мале дівча? Подумаєш, твоя мама нас побачила... Хоч дала їй радість.

Я розвернулася до нього та глянула йому в обличчя. Парубку було весело. Він не бачив у цьому нічого поганого. Але кого я оцінювала? Він бандит! Жив лише одним днем!

- А ти не думав, що у мене хтось є? Не дуже гарно представлятися тим, ким ти не є!

У ці два речення зібрала всю свою лють. Прошипіла їх, мов якась кобра.

- Ой... Та нема у тебе нікого, - усміхнувся він. - Я тримав у руках твій телефон. У тебе з листування тільки подруга, мама, сестра та якась тьотя Люба.

- Листування в іншому застосунку!

- Тоді покажи.

- Не хочу.

- Значить брешеш.

- Я не...

Не договорила. Раптово з квартири вийшла сусідка - Віра Іванівна. Вона була одягнута в сірий атласний халат, а на голові красувався червоний рушник.

Сорокарічна жінка вийшла не просто так, а озвучила:

- Молоді люди, вас чутно на весь будинок. Тихіше!

- Вибачте, - сказала я до неї, а вона зі своєї сторони не відповіла. Закотила очі та зайшла назад до своєї квартири.

Я перевела погляд на Костянтина, що надвисав наді мною. Мене дратувало, що він такий високий та кремезний. Це викликало у мені відчуття, що я якась беззахисна дівчина.

Хоча з іншого боку деколи хотілося таке відчувати. Перестати думати про все та віддатися комусь, щоб беріг.

- Покажеш листування? - продовжив Костя.

- Чого ти хочеш від мене? - відповіла запитанням. - Яка мета? Позлити мене?

Загадково мовчав. Заглядав у мої карі очі, що палали злістю. Що він там шукав? Вчорашнього дня?

- Може зайдемо всередину? Бо ще знову вилізе твоя сусідка... Або взагалі зараз підглядає за нами у вічко. А воно нам треба? Хм?

- Хай дивиться, - зиркнула я на двері Віри.

- Так вона і почує зайве.

Із цим не могла не погодитися. Проте мені не дуже сильно хотілося впускати його до себе. Таке собі запрошувати до квартири незнайомого парубка. Хоча варіантів не дуже.

- Гаразд. Тоді розблокуй мене.

Костя відійшов. За мить ми стояли у мене в коридорі. Я скинула взуття та стала ще меншою, а він вищим.

- Миленько, - відповів він, розглядаючи моє помешкання. - Багато рожевого. Видно, що дівча живе.

Я не відповіла. Пішла на кухню, де налила собі з фільтру води та випила.

- Для чого ти знущаєшся з мене? - стояла до нього спиною. - Невже тобі мало того, що... Ти сам маєш розуміти.

- А хіба я тобі не подобаюся? - раптово залунало від нього таке запитання, яке змусило мене різко до нього обернутися та запитати:

- Що?

- Хіба я тобі не подобаюся? - повторили його вуста, які усміхалися

Я дивилася на нього, як на ідіота. Що він таке молов? Зовсім із глузду з'їхав?

- Не чую відповіді від тебе. Щось скажеш мені?

Я мовчала. Спостерігала за його діями. Він спочатку не рухався, а далі повільно підійшов до мене.

Моє тіло напружилося. Мені не подобалося таке. Зовсім...

- Щось ти не говірка. Але у мене є одна пропозиція.

- І яка? - із острахом запитала я.

- Я бачу, що ти не хочеш завтра пертися зі мною до мами, а тому можу піти тобі на зустріч, але за одної умови, - говорив бандит, а останнє слово прошепотів, так, що під моєю шкірою пронеслися мурашки.

- І яка це умова? - запитала з острахом у голосі.

- Дуже проста - поцілуй мене.

Одразу потягнуло на сміх. Нахаба. Поцілунку він захотів?

- Може ще з тобою переспати? - зі сарказмом та обуренням у голосі питалася я.

- Я не проти.

- Йди на три літери, - різко сказала я. - Жодних поцілунків!

- А якщо подумати? - наблизився до мене та раптово охопив за талію. Заборонений трюк. Його інша рука лежала у мене на коліні.

- Відпусти, - намагалася спокійно говорити я, але, либонь, це не виходило. Тіло від хвилювання трусилося, а обійми Костянтина сковували.