Глава 11.1. Дарина: Звабник

Ситуація жахлива. Я стояла поряд. Злість гуляла під шкірою. Що собі дозволяв цей патлатий бандит? Мало отримав від мене? Треба, мабуть, було подряпати не тільки губу, а щоку!

А моя мама? Взагалі у голову не вкладалося! Повірила, що між нами щось було! Та це просто щось поза межами фантазії!

Не вистачало злості, а також слів. Тому стояла та мріяла провалитися скрізь землю. Також думала, що зараз заплачу. Покотяться сльози по щоках...

- Ми будемо сподіватися побачити вас вдвох, - говорила моя мама, яка раділа, мов дитина цукеркам на новорічні свята. - Ви разом дуже гарно виглядаєте - підходите одне одному.

Костянтин мовчав, але на його гарному обличчі вирувало задоволення. Тому не могла дивитися на нього. Перевела погляд на маму.

- Мамо, ти говориш зайве, - нарешті відклеївся мій язик від піднебіння. - Наші стосунки ще не перейшли стадію - знайомство з батьками, а тому твоя ідея погана. Ми не прийдемо.

Дуже добре знала, що подібні слова зумовлять відчувати мою маму неймовірну лють. Спостерігала, як її обличчя трансформувалося. Зароджувалася злоба. Вона закручувалася, як циклон.

- Ми чекаємо на вас завтра, - прошипіла вона, дивлячись на мене.

- Подивимося, - ледве втримувала її свинцевий погляд.

- Костянтине, я сподіваюся, що ти вмовиш Даринку, - різко змінилася у настрої вона. Щебетала до нього, як пташка ранкова.

- Постараюся, - торкнулася його рука моєї талії. Від цього мене немов обшпарило. Відчувала його гарячу руку. Навіть не рятувала тканина.

Шкірою моментально побігли мурашки. Вони, на диво, мали приємний характер, що викликало незрозумілі відчуття. Та що там - було млосно від того, що так обіймали. Прокидалася якась п'янкість від цього.

Але коли мозок нагадував, хто це чинив, хотілося втекти. Костянтин викликав у мені злість та ненависть. Саме він втягнув мене у кримінал. Пожалівся на мене Кабану, а нині лапав мене за талію.

Хоча приємно. Зараза. Дійсно так було, але одночасно сиділа злість на нього, яка скреготіла зубами. Вона перебивала внутрішню хтивість, якій, либонь, не важливо... Чи важливо? Не знала...

Хотіла, щоб Костя забрав руку, але одночасно ні. Щось мені це не подобалося, а на додачу його пальці злегка масували.

Та він спеціально! Тут навіть не треба було багато думати. Показав своє кремезне тіло від якого кидало в холодний піт, а нині обіймав. Він знав, як зваблювати. Хитрий змій!

- Сподіваюся, що це у тебе вийде? - усміхнулася моя мама та зникла.

Ми продовжували стояти, а коли вона відійшла на значну відстань, то скинула зі себе руку Костянтина та мовчки заскочила до під'їзду. Не хотіла його бачити.