Глава 10.4.

Спантеличено дивився на Дарину, яка заховалася. І що її так сильно злякало? Чому у неї нині така шалена реакція?

- Ти можеш щось пояснити? - питався я.

- Здай назад!

Стиснув губи. Став оглядатися довкола. Нічого особливого. Знайомий під'їзд та лавка, де сиділи бабульки та говорили з якоюсь жінкою, а біля них спав пес. Що ж ужахнуло дівчину? Чому затрусилася, мов кленовий листочок під час буревію? М?

Я здав назад - десь на метрів двадцять та припаркувався  біля старої чорної Волги. Тут варто сказати, що її стан дивував - вона була, мов зі заводу тільки виїхала. Видно власник дивився за своєю ластівкою, а у мене тут сиділа агресивна кроличка.

Моя губа не кровила, але дуже боліла. Навіть важко було говорити. Хоча завтра стане гірше.

- Що тебе налякало? - запитав я. - Чого розпсихувалася?

Дарина підняла голову. Перші секунд десять кліпала оченятами.

- І?

- Тобі не треба знати. Я тут вийду.

- Ні, - схопив я її за руку. - Говори.

- Це тебе не стосується. Я розумію, що нині під прицілом, але там нічого такого. Моє особисте життя.

Говорила загадками. Я не міг второпати, що змусило її так сильно хвилюватися? Пес? Бабульки? Чи та жінка?

Задумався. Розплився в усмішці. Втямив. Хоча міг помилятися, але до чорта. Дарина насолила мені, а зараз я їй зроблю подібне. Знатиме, як дряпатися.
Рушив вперед, і одразу роздався писклявий голос Дарини:

- Якого чорта ти робиш! Зупинися!

Пізно. Поки вона там намагалася страйкувати, то знову знаходилися біля її під'їзду. Цього разу на нас звернули увагу, і тим паче жінка.

Коли вона розвернулася, то одразу зрозумів, що це мати Дарини, бо була її старшою версією, але з певними відмінностями: волосся набагато темніше, очі сині та не такі великі, губи тонші та менший зріст.

- Ти мурло, - скривилася Дарина.

- А що не так?

- Удай, що таксист.

- Таксисти на таких тачках не їздять, - дивився я на перелякане обличчя Дарини.

- А ти удай, - вискочила вона з авто.

Чи думав я підкорятися Дарині? Звісно, що ні. Тому виліз із водійського місця. Дарина кинула у мене погляд, який кричав:

- Геть! Тікай!

Це не зупинило мене. Хоча варто було. Кабан сказав закрутити їй голову, але чомусь поки лише знущався з неї. Не міг себе зупинити. Ну неймовірно сильно хотілося їй псувати нерви. Нічого не міг зі собою зробити. Абсолютно.

- Добрий день, - привітався я до жінки, яка з цікавістю розглядала мене, а далі поглянула на свою доньку, яка була чорніша грозової хмари.

- Вітаю, - лагідно промовила вона та одразу представилася. - Лариса Іванівна - мама Дарини.

- Дуже приємно, - також усміхався я, але з розбитою губою це було важко робити. Боліла страшно. - Я Костянтин, друг Дарини.

Але така відповідь чомусь викликала у матері дівчини дивну посмішку, а далі вона сказала:

- Тобто хлопець? Вірно? Бо у вас зараз у молоді воно так. Друг, друг, а там чоловік.

Такого не очікував. Мама кролички поставила у незручне становище. Я не думав, що... Фіолетовий їжак! Хотів одне, а вийшло інше! Що робити?

- Так, хлопець, - змусила якась нечиста сила сказати саме таке.

- Я таки знала, що Даринка щось приховує. Останнім часом була таємнича. Жах... Тепер усе зрозуміло.

Жінка світилася від щастя. Вона навіть візуально помолодшала, а ось Даринка... Ховайся в жито.

- Мамо, ти все...

- Тоді приходьте до нас завтра, - перебила вона свою доньку. - Будемо чекати вас на восьму. Костянтине, у тебе ж вийде?

- Не знаю...

- Ну постарайся, - усміхалася жінка.

- Буду сподіватися, що справи складуться найкращим чином, - відповів я, а всередині відчував, що ситуація лайно.