Глава 10.2.

Дівчина одразу відчинила конверт своїми тендітними пальцями та витягнула фото. Їх там знаходилося чимало. Я підвів погляд. Мене не стосувалося, хто там був зображений.

Дивився у бокове дзеркало. Думав про Настю. Якось треба зустрітися з дівчиною, а також пропозиція. Коли її зробити? Поки гратимуся з Дариною, то це не реально. В очах Кабана це виглядатиме смішно.

Почекати? Але скільки? Точно не тиждень. Усе могло затягнутися на місяці. А якщо Кабан спеціально...

- Як це мені розуміти? - роздався писклявий голос дівчини. Вона тримала світлини. Її руки трусилися.

- Прямо, - байдуже відповів я. - За твоїми родичами слідкують. Тому крок не туди та все... Ти мене зрозуміла.

Дарина мовчала. Вона передивилася фото. Щось буркнула під ніс, а далі потягнулася до своєї сумки, звідки вона витягла свій смартфон та поринула в нього.

Я тим часом завів авто та вбив у навігатор адресу дівчини. Паралельно думав, що робити далі. Дати сьогодні спокій Дарині чи може перейти до цікавого діла? Проте воно не викликало у мене захват.

Нарешті ми рушили. Спокійно їхали трасою, яка здавалася мені настільки однотонною, що очі злипалися. Либонь, не виспався або кави мало залив у себе.

Поліцейська весь час щось тицяла на смартфоні. Чув, як їй приходили повідомлення, а далі вона швидко відписувала. Це мене насторожило. Від Дарини можна було чекати чимало сюрпризів.

- Із ким там так активно листуєшся? - запитав я, дивлячись на дорогу.

- Не твоє діло, - хмикнула вона.

- Моє, - обернувся до неї. - Бігом говори, хто там тобі так пише.

- Може тобі ще сказати, яка на мені білизна! - гиркнула вона.

- А ніби я не бачив! - вирішив позлити дівчину.

- Що? - відірвалася вона від телефону та направила свої карі оченята на мене. Її губи надулися, а брови підскочили доверху.

- Те, що чула.

- Збоченець!

- Не лякайся. Нічого не бачив, а щодо листування - чекаю відповіді.

- Та пішов ти!

Я зупинив автівку. Так не могло продовжуватися. Мені треба знати, що вона там писала, а тому коли зупинився, то вихопив телефон із її рук зі словами:

- Не хотіла по-доброму, то буде так.

- Ти нормальний? Віддай!

Вона стала штовхати мене у плече. Бунтувала, а поки це робила, то переконався, що нічого смертельного. Листувалася з подругою. Вони обговорювали, де вона зникла, а Дарина написала у відповідь, що їй стало погано та поїхала додому. Брехала. Але добре, що так, а далі перед очима виникло нове повідомлення від якоїсь Софії:

- Тебе шукав Єгор. Він засмутився, що ти зникла.

- Хто такий Єгор? - запитав я у Дарини.

- Не твоє собаче діло! - дозволив їй вихопити смартфон. - Хто так бере чужий телефон та читає листування?

- Мені можна, - дивився на її зле обличчя. - Не забувай, що ти влипла у кримінальне угрупування. Тобі взагалі пощастило, що саме я з тобою няньчуся, бо інший би давно тобі показав, де раки зимують.

- І як? Щоб зробив? Розказуй! - підвищила вона голос.

- Тобі краще не знати...

- І чому?

- Бо ще злякаєшся, кроличко. Гарантую.

- Ще раз так назвеш мене, то зуби тобі повибиваю?

Страхала. Зуби вона виб'є. Хоч тоді біля сміттєвого баку вона мене скрутила, але це не означало, що настільки смілива та борза.

- Кроличка, - промовив я та продовжив. - Ляклива кроличка. Ти своїми лапками мені нічого не зробиш!

Я сміявся з неї, а вона злилася та бісилася. Думав, що зараз зірветься, як вулкан. Проте не вгадав, а тим паче не очікував її наступну дію.

Дарина не вибила мені зуби, але дала добрячого ляпаса, що був не простим. Своїми нігтиками роздерла губу. Відчував, як стала литися солона кров.