Глава 9.2.

Чула, як він копошився у кімнаті, та одночасно відчувала обурення. Просто без манер! На щастя, не багато побачила, але того вистачило, щоб зловити зніяковілість.

Я чомусь відчувала сором. Він вийшов голим, а незручно було мені! Дивно. Навіть дуже..

- Ти в лісі виріс? - сказала я, почувши його за спиною. - Не можна так просто перед людьми ходити без одягу. Це не гарно!

- Я не винний, що ти не захотіла дати мені рушник, - лунав його голос, в якому відчувалася насолода. - А також - я у своїй хаті. Тому маю право ходити у будь-якому вигляді... Навіть голим.

- А нічого, що поряд є інші? - відповіла я та відчула, що він підійшов ближче.

Запах гелю для душу врізався мені в ніс. Він був солодким та одночасно морозним. Щось нагадував, але я не могла зрозуміти, де колись зустрічала подібне.

- І що? - говорив Костянтин, що стояв критично близько. - І чого ти там не бачила? Тобі ж не десять рочків. Уже велика дівка.

- На щастя, нічого не встигла побачити, - дивилася у вікно та продовжувала ловити аромат свіжості, що йшов від нього.

- Якщо розвернешся, то взрієш все, - впевнено сказав він.

Серйозно? Він зовсім хворий? Ні. Скоріше знущався з мене. Бачив, що мені це не приємно та грався зі мною.

- Ой, та невже? Хочеш сказати, що стоїш за моєю спиною без одягу?

- Так, - впевнено сказав парубок.

- Я не вірю.

- Перевір. Ніхто тобі не заважає глянути на мене.

А якщо повернутися? Взяти та загнати його у червоні барви? Бандит гадав, що я не вчиню такого, а я взяла і розвернулася. Встала зі стільця та подивилася на нього.

Чорт! Не блефував! Щоб у цьому переконатися вистачило менше секунди.

Тому нині заглядала у його сірі великі очі, які з якогось дива раділи. У них танцювала радість. Невже ловив від цього щастя?

- І? - підняв він брови.

- Що? - ледве вимовила я, відчуваючи, як червоніла.

- Я не збрехав, а ти щось зовсім перелякалася. Дивишся на мене, мов цнотливе дівча. Чи так є?

Незручна ситуація та ще гірше запитання. Хотіла його присоромити, а вийшло все абсолютно навпаки.

- Ти невихований хлопець! - позирала йому в очі. - Йди домивайся та вези мене до Кабана! Я хочу додому!

Перейшла на крик. Дістав. Реально. Мені так нині було зле, а він своєю голою дупою дратував!

Що у відповідь зробив молодик? Засміявся та пішов назад до ванної. Я одразу обернулася до вікна. Злилася, наморщила лоба та дивилася вниз, де люди, які нагадували мені мурах, кудись бігли. Одночасно думала про цей випадок, який у моїх очах виглядав нахабством... А яка різниця. Зараз я хотіла одного - додому та забутися про все, що сталося.

- Горобців рахуєш? - запитав Костянтин.

Я обернула до нього голову. Мав нормальний вигляд. Одягнув джинси та футболку.

- Чекаю поки ти набігаєшся голяка, - хмикнула я та продовжила. - Їдемо?

- Після сніданку.

- Ти відвозиш мене вже! - розвернулася я до нього. - Я більше не стану терпіти твоїх знущань!

Але Костянтин не реагував на моє обурення. Він налив у чайник води та поставив його грітися. Цей безсоромний хлопець перебував на своїй хвилі.

- Кроличко, дай хоч кави випити, - спокійно сказав він. - А поки я це буду робити, то хоч піди та умий личко.

- Не називай мене кроличкою! У мене є ім'я - Дарина. Але для тебе Дарина Олександрівна!

Костянтин закотив банькаті сірі  очі, на його красивому обличчі промайнула усмішка, а далі залунали слова:

- Дарино Олександрівно, дайте п'ять хвилин на каву, а тим часом відвідайте ванну - не завадить.

Я не відповіла. Одразу пішла туди, куди він мене відправив. Костя мав рацію - вимити обличчя та розчесатися мені б не завадило.