Глава 8.2.

Вийшовши з кабінету Кабана, я подумки сильно вилаявся. За що він так зі мною? Не міг комусь іншому підкинути дівку? Мені без неї весело жилося, а тут.

Заплющив очі. Відчував неймовірну злість, яка аж душила горло. Але які варіанти! Нема.

Але більше дратувало інше - Костянтине закрути з Дариною. Це взагалі цілковитий абсурд!

Мотнув головою та гиготнув. Дурня неймовірна, але якщо розглянути з іншої сторони, то закохати у себе Дарину стане для неї найгіршим покаранням. Любов зла - полюбиш пихатого бандита.

Я спустився на перший поверх. Там охоронці пильнували дівчину, що сиділа на дивані, опустивши голову. Либонь, журилася за свою долю.

- Твоя автівка стоїть біля будинку, - сказав мені чорнявий охоронець, кинувши мені ще одні ключі. - Чорний позашляховик.

- А це від чого? - запитав я.

- Від кайданок.

- Ясно, - заховав їх у кишеню куртки та підійшов до Дарини, що не рухалася. Дивився на її світлу маківку. Думав, як почати розмову, але нічого не спадало на язик. Тому мовчки схопив її за плече та потягнув за собою. Вона навіть не скрикнула, що аж здивувався від цього.

Авто, яке мені дав Кабан, стояло біля самого порогу. Але більше здивувало інше - шеф виділив круту тачку, що аж задоволено посміхнувся та не чув слова поліцейської, яка щось говорила за туфлі. Я мовчки запхав її на переднє сидіння, а далі сів на місце водія.

- Я боса, - сказала вона, коли я опинився біля неї. - Мої туфлі у будинку.

- А ти навіщо їх скинула? - запитав, завівши мотор.

- Мені треба моє взуття! - гримнула вона.

- Ну тоді йди пошукай, - хмикнув я.

- Цікаво, як я маю це зробити? - показала вона свої зв'язані руки.

Вона натякала, щоб я її розв’язав, але не все так просто. Хай дізнається, що це за відчуття сидіти у наручниках.

- Зараз запитаю, де твої туфлі Білосніжко, - усміхнувся я, а там зайшов до будинку та дізнався від Валерія, що Дарина хотіла втекти через дах, а тому роззулася, і залишила туфлі в одній з кімнат. Мені довелося їх забрати та принести принцесі.

- Тримай, Білосніжко, - назад сів у авто та кинув їй під ноги взуття.

- Попелюшка, - пробурмотіла вона.

- Що Попелюшка? - запитав я.

- Вона туфельку загубила, а Білосніжка отруїлася яблуком.

- А яка різниця, - махнув я рукою, та нарешті ми рушили.

У ці хвилини кайфував від авто. Кабан хоч і наклав мені на плече багато лайна, але автівка... Це не те корито, яке нам видали пів року тому з Дмитром. Дана машинерія просто лялька.

На щастя, моя нова напарниця мовчала, а тому не заважала мені насолоджуватися їздою та обдумувати свій план "зваблення".

Невдовзі ми приїхали до мого будинку, як тут роздався її голос:

- Куди ти мене привіз?

- Я приїхав до себе, - обернувся до неї.

- Відімкни та відвези додому, - обурилася Дарина.

- Треба було раніше відкривати свого гарненького ротика, а не мовчати.

- А ти не питав? - гнівалася вона.

- Будеш знати, як мовчати.

Дарина хмикнула, а далі показала на руки. Вона знала, що у мене ключі. Тут розумів, що ситуація на моїй стороні.

- А що мені буде за це? - усміхався я, показуючи свої білі зуби.

- Ти нормальний? - хмикнула дівчина. - У мене вже руки затекли! При тому я... Чорт...

- Це тобі за те, що мене закувала,- торкнувся її довгого світлого пасма.

- А нічого, що я вже отримала за це достатньо - мене викрали, втягнули у кримінал, пригрозили, що вб'ють мою сім'ю... Не чіпай моє волосся! У тебе своя копиця на голові!

- Яка ти зла. Фу!

Дав спокій її довгому та м'якому локону. Важко буде з цієї дівкою. Не уявляв, як буду йти з нею на справи, а тим паче закохувати. Вона не мій формат.

- А якою я маю бути? Поясни?

- Втямити, що виходу нема. Якщо потрапила, до Кабана, то назавжди.

Тут почалося щось дивне. Дарина стала гірко ревіти. Я розгубився. Лупав очима, а по її щоках лилися сльози, розміром із горох. Ще цього не вистачало.

- Ти чого? - запитав я, але у відповідь почув щось нечітке.

Мені залишилося тільки одне - витягнув ключа з кишені, звільнив їй руки, а далі запитав:

- Кажи свою адресу.

- Що? - витирала вона руками сльози та ще розмазувала чорну туш.

- Адрес, - повторив я. - Чи ти хочеш у мене вдома ночувати? Але якщо так, то знай - в мене одне ліжко.

- Вулиця Кубільнука, будинок 28А, - схлипувала вона.

- Так краще, - відказав я та одразу вів адресу до навігатора. На щастя, їхати було не далеко, бо довго ці крокодилячі сльози не зможу терпіти. Ненавидів, коли дівчата ревіли.