Глава 6.2.

- Відпусти! - сказала вона, дивлячись на мене своїми величезними карими очима, які від переляку дивно ближчали.

- Ні, - усміхнувся я, тримаючи її за руку та дивувався. Не вірив, що вчора ця тендітна принцеска скрутила мене та скувала наручниками. Звідки у неї на той вчинок взялися сили?

- Я зараз буду кричати, - кинула у мене таку дивну погрозу.

- Та невже? - вигнув я брову. - А ти розумієш, що лише себе виставиш дурепою. Тебе моментально вишвернуть звідси за неадекватну поведінку.

Моя нова знайома стиснула свої пухкі губи та сіла. Вона зневажливо поглядала на мене, а я тим часом мав можливість роздивитися свою кривдницю уважніше. Русява абсолютно відрізнялася від учорашньої дівиці. Ніколи б не подумав, що ця киця у рожевій сукні на шпильках працювала в поліції. Щось занадто мила вона для такої брутальної професії.

- Що тобі треба? - запитала вона, а я тим часом відпустив її.

Звузив очі. Думав, що сказати їй, як тут язик стрімко випалив:

- Я образився на тебе. Ти вчора завдала мені дуже багато клопотів, а тому хочу, щоб ти компенсувала їх мені.

Після цього чекав на відповідь, яка прозвучала швидко.

- Та невже? - хмикнула вона, склавши руки на грудях. - Ніхто не силував тебе порушувати закон. Я діяла в межах своїх обов'язків.

Обов'язки... Як же дратувало її бажання до правди. Корчила зі себе святу, а сама, либонь, потай бере хабарі. Усі вони такі.

- Та невже? А хіба я щось порушив? Ви ж мене відпустили.

- Бо доказів не було, але я знаю, що ти бандюган! - нахмурила вона гарні брівки.

- А я знаю, що ти не така чиста, як здаєшся, на перший погляд, - поклав свою руку їй на коліно та моментально відчув приємну тканину рожевої сукні та переляк дівчини.

Киця злякалася, що торкнулися... Хай понервує. Я опустив погляд на її ноги, що були вельми гарними, а далі повільно його піднімав. Русява мала гарненьку фігуру, але сукня вельми закрита. Підкреслювала лише талію.

- Забери руку, - сказала вона, а на її щоках з'явився легкий рум'янець.

- Не хочу, - відповів я, усміхаючись. Мені подобалося спостерігати за її реакцією.

- Якщо не прибереш лапу, то вдарю ще раз. Проте цього разу сильніше, що втратиш здатність до розмноження!

Киця шипіла на мене, мов на пса. Лякала, але її слова зараз до одного місця.

- А може я хочу тебе звабити, - жартував я, адже в думках навіть близько такого не уявляв. Мені імпонували дівчата, які самі знали, що робити, а Дарина... Щось мені здавалося, що вона не така. Буде кліпати очима та зіркою лежати.

Поліцейська хотіла щось сказати. Відкрила для цього свого гарного ротика, але тут бармен:

- Ваша кава!

Я продовжував тримати руку на коліні та заганяти дівчину в червоні барви. Як же вона сильно від цього ніяковіла та бентежилася. Вперше зустрічав таких переляканих красунь.

Але що далі? Задля розваги піти далі, щоб отримати ляпаса? Бачив, що кароока може таке вчинити. Але нічого не змінював.

Іншою рукою підняв чашку та зробив ковток міцної кави. Вона дійсно звела мені зуби.

- Ти справжній нахаба! - прошипіла вона.

- Чому? - усміхнувся я. - Просто фліртую з тобою - натякаю, як ти можеш потішити мене.

- Я тобі не повія! - прямо сказала Дарина, скинувши мою руку зі свого коліна. Кроличка показувала зуби.

- А я такого не казав. Просто натякнув, що тобі треба зробити, аби не я злився на тебе.

- Недоумок! - дивилася вона мені прямо в очі. - Якщо ти ще раз колись потрапиш мені в руки, то я тебе арештую та знайду для цього докази!

Її голос бринів. Дівчина нервувалася. Либонь, через те, що не могла контролювати ситуацію, адже нині у неї нема пістолета та наручників.

- Яка ти грізна... Страшно капець. Дивлюся на тебе та не знаю навіть куди тікати. Але, гадаю, що на цих підборах ти далеко не зможеш за мною бігти…

Я зухвало знущався з неї та чекав на реакцію, але вона обернулася та пішла. Постукотіла своїми туфлями по паркету, а сукня на ній розвіювалася в різні сторони.

Дивився їй у слід. Бляха, вона мала дійсно витончену фігуру, а також гарне волосся. Майже блондинка.

У голові виникли певні хтиві помисли, але моментально викинув їх із голови. Позлив її та досить. Не буду ж триста років згадувати, якесь дурне дівчисько.

При тому через хвилину мені точно було не до неї. Чиїсь приємні руки закрили мої очі, а солодкий голос на вухо прошепотів:

- Упізнаєш?

Анастасія. Це була вона. Видно, брюнетка не витримала та вирішила піти на примирення зі мною.

- Звісно, що так, - обернувся я до неї. - Невже Дмитро розляпав, що я тут?

- Так, - відповіла Настя.

- І для чого ти прийшла? - запитав я.

- Сказати, що вчора утнула велику дурницю, - висмикнула вона один локон із мого хвоста та стала накручувати на свій палець.