Глава 5.1. Дарина: Знову ВІН!

Покинула Костянтина, який кректав від болів. Проте, хто йому винен? Він сам напросився, а тому хай терпить. При тому, якби хлопець не протягнув до мене свої лаписька, то б я просто пройшла повз нього, але ні... Бандит вирішив мені показати, хто тут був головний.

Але більше мене хвилювало інше - ми його відпустили. Його варто було затримати, проте замало доказів. Шкода, що ми нічого підозрілого у нього не знайшли, адже я всім тілом відчувала, що він справжній злочинець! А також його розмова з тим переляком. Кабан, статуетка... Тут все якось нечисто.
Проте нічого не змінити. Довелося відпустити його.

- Я вважаю, що ми вчинили неправильно, - сказала я до Юрія, коли ми сіли у патрульне авто. - Його варто було привести у відділок.

Колега кинув на мене погляд, що виражав незрозумілі емоції. Він наче одночасно засуджував мої слова та погоджувався з ними.

- Дарино, якби навіть привезли, то сенсу нуль. У базі він чистий, мов немовля, що тільки на світ з'явилося...

- Щось мені не віриться, - хмикнула я. - Ти вірно вів його дані?

- Так, вірно. За ним нема жодного правопорушення.

- Дивно... На вигляд - бандит.

- Такий стиль одягу, - закотив очі Юрій.

Відповідь кучерявого викликала у мені лють.

- Ти його захищаєш?

- Ні, - різко відповів він. - Просто ти нині сидиш та накручуєшся. Вигадуєш, що великий парубок у шкірянці та з довгим волоссям має бути точно бандитом. Якщо судити людей лише за зовнішністю, то... Ну сама розумієш.

- Не розумію, - негативно хитнула головою та продовжила. - Я чула його розмову! Вони обговорювали дивні речі - крадіжку. Чи ти мені не віриш?

Юрій невдоволено цмокнув. Він так завжди робив, коли його діставали. Проте я зараз чинила подібне, бо вважала, що правда на моєму боці. Проте кучерявий цього вперто не розумів.

- Дарино, я тобі вірю, але не все так просто у цьому житті. Ти ж наче не перший день працюєш у поліції, а зараз таке мені видаєш. І взагалі ти сьогодні якась дивна, то весела, то сумна, а нині взагалі кусаєшся, мов кішка. У тебе випадково скоро не...

Мій напарник недомовив до кінця, бо я таким злим поглядом зиркнула на нього, що він замовк. Проте останнє слово щодо цієї ситуації залишилося за мною:

- Його варто було затримати, адже від нього віяло брехнею, а те що доказів мало - шкода.

До ранку чергування проходило вельми спокійно. Ми просто їздили містом та дивилися чи громадяни не порушували порядок. На щастя, ніхто до такого не вдавався.

За цей час ми з Юрієм не перекинулися словами, а причиною цього була суперечка. Колега злився на мене, бо хотів показати, що він мав рацію, а не я.

Проте як було. Юрій знав, що я вперта дівчина, яка стоятиме до свого до кінця, але напарник також був із характером. Утім коли ми передали свою зміну іншим працівникам та вже йшли додому як цивільні, то хлопець сказав:

- Мабуть, варто було затримати.

- О, нарешті ти погодився зі мною, - усміхнулася я. - І пів року не пройшло.

- Значить ти більше на мене не злишся?

- Я і не злилася, то ти всю ніч дувся на мене.

- Мені здається, що навпаки...

Тим часом ми вже вийшли на вулицю та йшли на зупинку. Сьогодні був дуже холодний ранок, але вельми ясний. Промінчики сонця неймовірно сильно сліпили, що я аж зіщулила очі.

- А яка різниця, - відповіли мої вуста. - Якщо на цьому світі є справедливість, то його колись спіймають, та він своє отримає.

- Угу, - підтвердив Юрій.

Тим часом ми вже стояли на зупинці. Довкола нікого не було, адже годинник показував дев'яту ранку. Час «пік» майже минув.

Всі мої думки були лише про одне - скоріше покласти голову на подушку та забутися солодким сном. Я знала, що це станеться десь через годину, а може скоріше.

На щастя, сьогодні мені поталанило. Карі очі побачили, як до нас наближалася жовта маршрутка з номером, який мені був необхідний. Це втішило, бо означало, що скоріше прийду додому та ляжу спати.

- О, їде моя, - сказала я до Юрія, коли транспорт фактично зупинився. - До понеділка.

- До понеділка, - відказав Юрій, а я швидко забігла всередину, заплатила за проїзд та сіла на вільне місце, що знаходилося біля вікна. Десять зупинок та опинюся вдома.

Невдовзі я знаходилася біля свого будинку. Швидкими кроками йшла до знайомого під'їзду, де на лавці сиділи бабусі та обговорювали останні новини та плітки. Вони настільки сильно були зайняті цим ділом, що навіть не почули моє привітання, але то вже на їхній совісті.

Квартира зустріла мене чистотою. Я швидко скинула зі себе взуття, роздягнулася та полетіла в душ, а після цього впала на подушки. Дуже хотіла спати. Очі просто злипалися, але сумні думки не давали мені заснути.

Я думала про Олександра. Саме так звали того хлопця з яким листувалася, а нині... Він мене заблокував. Але чому? Все так чудово було. Ми добре спілкувалися.

Всередині зародилася гіркота від ситуації, а також образа. Від останнього почуття на очах з'явилися солоні сльози, які впали на подушку.