Мій бандит

Глава 1. Дарина: "Звичайне" чергування

Вечір четверга 

- Ваша кава, - сказав до мене бариста, подавши запашні напої, які настільки гарно пахнули, що було важко передати словами.

- Дякую, - усміхнулася я, додавши у перший стаканчик цукрозамінник, а в другий - корицю. Саме останній  належав мені, адже пила все лише несолодке.

- Ось наша картка, - поклав хлопець років двадцяти на скляний стіл приємний бонус. - Кожний сьомий напій безкоштовний.

- Приємні у вас акції, -  зауважила я, закривши каву коричневими кришками та встромивши туди жовті соломинки. - До побачення.

- До побачення! - підморгнув мені юнак. - Гарного вечора!

- Дякую! Вам також! - сказала я, а всередині ловила себе на думці, що дурне побажання, а особливо коли до восьмої ранку треба патрулювати місто та ловити нахабних правопорушників. Проте така моя робота, і я її любила.

Повільно йшла до автівки, де на мене чекав Юрій - мій колега та напарник по зміні. Він стояв  та теревенив по телефону, а коли побачив, що я наближалася, то швидко  завершив розмову та зрадів.

- Нарешті, - почула його голос. - Який мій напій?

- У лівій, - відповіла я, а він тим часом схопив свій стаканчик та сказав:

- Велике дякую.

На дворі панувала тиша. Місто повільно засипало, адже годинник показував майже одинадцяту вечора. Також нині помітно похолодало. Вдень було доволі тепло – десь п'ятнадцять градусів, що типово для середини квітня. А нині даний показник опустився до десяти, а тому я швидко сіла в авто, де повільно пила свою каву та перевірила застосунок для листування – подивилася чи нема нових повідомлень. Ніхто мені не писав. Якось навіть сумно стало.

- Дарино, що з тобою? - запитав Юрій, який сів на водійське місце. - На тобі лиця нема? Щось сталося?

- Та, все ок, - збрехала я та вичавила для напарника позитив. Мене точила одна проблема, але не хотіла її озвучувати. Це мої особисті проблеми та переживання.

Річ у тому, що я чекала повідомлення від однієї людини, а точніше хлопця. Ми з ним декілька днів обмінювалися вістками , а сьогодні щось зламалося. Я йому писала, а він уперто ігнорував.

- Ну дивись мені, бо мені всю ніч із тобою кататися. Не хочу лицезріти перед собою кисле обличчя.

Я демонстративно усміхнулася Юрію, що викликало у нього сміх, і він ледь не облився кавою. Утім декілька крапель впало на штани. Він схилив свою темну кучеряву голову та нахмурився. Сталася маленька прикрість.

- Тримай, - простягнула я йому серветку, яку витягла зі своєї сумки.

- Дякую, - тернув він нею декілька разів по штанях.

- Не буде плями, - відповіла, оцінюючи масштаби трагедії, що були мінімальними.

- Угу, - відказав він.

Наступні десять хвилин ми сиділи мовчки. Кожен насолоджувався своїм напоєм, а далі на службовий планшет прийшло повідомлення. Його одразу відкрив Юрій та своїми синіми очима прошмигнувся текстом.

- Що там? - поцікавилася я.

- ДТП, - відповів він та став вводити у навігатор адресу події.

- Потерпілі?

- Нема, - відказав Юрій. - Пишеться, що під час паркування винуватець зачепив сусідську автівку.

- Аа, - зробила останній ковток кави. - Далеко?

- Ні, десять хвилин їзди.

Я не відповіла, а тільки знову зазирнула до свого смартфона. На жаль, там не містилося вісток. Але не подала виду, що сумно, адже розуміла, що це не сильна причина для цього. Різні бувають люди, а тому втупилася у вікно. Дивилася, як за ним змінювалися пейзажі міста.

Раптово мене від цієї справи відвернув дзвінок. Він був від мами.

- Слухаю, - відповіла я та паралельно зиркнула на навігатор. Він показував, що до місця прибуття ще шість хвилин.

- Доню, ти на роботі?

- Так, у мене сьогодні чергування. А щось сталося?

- Значить завтра ти вільна? Вірно?

- Так, - неохоче відповіла я та здогадувалася, що хотіла жінка, яка мене народила.

- Тоді я чекаю у себе на восьму годину вечора, - пролунав її голос, де відчувалися нотки хитрощів.

- Мамо, ти знову за своє? Скільки разів я тобі говорила, щоб ти таке не робила?

- Доню, це для твого щастя. Чи ти думаєш, що я хочу своїй дитині злого?

- Не думаю, - пробурмотіла я, а Юрій зупинився на світлофорі та кинув на мене зацікавлений погляд.

- Тоді чекаю тебе завтра.

- Гаразд, - одразу натиснула  на червону кнопку та заплющила очі. Мене дуже дратувало те, що мама таким чином хотіла налагодити моє особисте життя.

Після того, як мені виповнилося двадцять п'ять років, то вона почала неймовірно сильно бідкатися, що у мене нікого нема, а також говорити, що молоді роки йдуть.

Проте це моє життя. І я хотіла сама знайти ту людину, яка стане для мене коханою. Звісно поки  це не виходило. Якось не складалося з протилежною статтю. Але краще так, аніж знайомитися зі синами маминих подруг, які абсолютно не припадали до серця. Звісно, я б не сказала, що всі кандидати, яких бачила, погані, але це якось неправильно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше