Приручена королева

Олександра ще змалку бачила за собою,  одну дивну супер силу: вміння поводитися з хлопцями так, наче вони —  з каталогу  її іграшок, а вона вибирає, яка зараз  підходить під настрій.  
Усі сусідські хлопці вважали її королевою двору, а вона…  
Вона просто вела себе, як властолюбна та примхлива пані:  
— Ну хто ж ще буде правити цим царством?  
Ви ж без мене навіть м’яча  втопили б у річці, — говорила, Олександра друзям, поправляючи уявну корону на голові. А крім уявної корони, була у дівчини струнка фігура, великі голубі очі, та симпатичне личко. А ще якійсь свій шарм. Від якого хлопці просто мліли. Могла вона заглянути у вічі так, що той, хто у цей момент був поруч, просто губився. Могла доторкнутися, так, типа це мимовільний дотик. Могла просто щось сказати, своїм ніжним голосом.  
Словом,  вміла… 
Ігорю, який признався їй у коханні,  вона, коли він запросивши її на побачення, та  частував морозивом у кафе,  сказала:  
— Ти мені подобаєшся, але ти… ну… надто простий. Як чай без цукру. Стань розважливішим, а там побачимо. Але в тебе є шанс. І поклала свою руку на його. Визвавши тим повне почервоніння вух та носа, нещасного кавалера.  
Ігор тоді трохи образився. Але все одно боротьби  за її серце не залишив. 
Сергію, який теж тихо та мовчки кохав її,  сказала:  
— Ти хороший хлопець, але ти ж не багатий. А я хочу бачити батька моїх дітей таким, щоб ні я, ні вони ніколи не чули слова – «немає грошей». Заробляй більше, створи свій бізнес. Тоді може й побалакаємо про кохання. З такою інтонацією, що він зрозумів. Що для цієї дівчини зрушить гори. А зараз, він  тихо відклав скромну шоколадку, яку приніс для неї.  І почервонів. До самого коріння волосся. 
А Володі, якого усі боялися,  Олександра заявила: — В тебе є міцний характер. Ти сильний. Але – ж ти майбутній злодій. Я це чую. Вибач. Якщо ти щось натвориш, я можу не дочекатися тебе з в’язниці. Тобі треба стати спокійнішим.   
— Та з якого дива, ти це мені кажеш? — Образився той. Я не збираюся до в’язниці!   
— Бо ти дивишся на мої нові кросівки так, ніби думаєш, як би їх з мене стягти. Чи то ти так дивишся на мої ноги? Так я ж їх не ховаю, і підняла спідницю, майже до самого верху. Подобаються? Вона хитро глянула на вже червоного, як і усі претенденти на її серце. А тоді добавила, своїм зачаровую чім голосом:  - Коли я в тобі побачу того хлопця, у якого я можу закохатися, тоді побалакаємо. А поки…  
- Поки – що  тільки друзі.  
Так вони й жили: вона — королева, вони — її свита. Поки в їх компанії не з’явився Богдан. Високий, такий, самовпевнений, з нахабною усмішкою, яка говорила: “Я не збираюся тут ні перед ким прогинатися”.  
Він подивився на Олександру так, наче дивився на стілець: ну стоїть — і хай стоїть, не заважає.  
Ігор шепнув їй:  
— Диви, це Богдан.  
— Та бачу, ну й що? — Буркнула Олександра, поправляючи волосся.  
— Він нещодавно сюди переїхав… Каже, що йому все одно на тебе. Що ти проста як листок на дереві. Та сіра як миша.  
Олександра аж підскочила.  
— Як це все одно?! Та ще й я для нього сіра миша! І ти допустиш, щоб він глузував з мене?! Вона була дуже обурена.   
І тут Богдан сам підійшов до хлопців:  
— Ну що, чоловіки, ідемо гуляти? Я сьогодні отримав зарплатню, та виставляюся за переїзд. 
— А Олександра? — запитав Сергій.  
— А що Олександра? — Богдан навіть не глянув у її бік.  
— Хоче то хай йде з нами. А взагалі, вам що,  в ресторані дівчат мало? Я так бачу,  ця самовпевнена коза вам тільки мізки дурить.  Причому усім разом. 
Хлопці перезирнулися. Вони навіть не знали що відповісти. Адже у душі вони розуміли, що він сказав правду.  
А от у Олександри, яка все це чула,  всередині щось грюкнуло. Її вперше за життя ігнорували. І не просто ігнорували, а ще й назвали… козою.  
І тоді  вона у душі поклялась, що змусить його закохатися в себе. Ох, буде він у неї ще  колінах повзати, та ще й благати буде: “Саша, поміть мене! Я тебе кохаю” Хоча на перший погляд, якщо відкинути його грубість, Богдан їй дуже сподобався. Було у ньому щось таке, що не було у її друзів. Щось таке. Що змушувало її думати про нього.  
І вона почала діяти. Обіцяючі погляди — є. Посмішки, з яких другі хлопці сходили з розуму  — є. Випадкові притиснення волосся до плеча — є. Невинне торкання руки — теж є.  
Олександра старалася як тільки могла, використовуючи усі свої жіночі чари. А друзі, які усе це бачили, страждали від ревнощів. Але що вони могли зробити? Вони не були спроможні щось сказати своїй королеві.  
А Богдан… проходив повз неї, як повз біг борд з рекламою. Є воно та й є.  — але навіщо туди кожен раз  дивитися? Він був як скала, такий собі таємничій та недосяжний. 
Та коли Олександра  вже втомилася демонструвати свою божественність, розуміючи, що такими витівками цього хлопця не візьмеш,  підійшла до нього сама. Та трохи почервонівши, забалакала: 
— Богдане, може…  Вона глянула долу. 
- Я запрошую тебе на побачення. Сьогодні, ввечері. Підемо десь погуляємо. І почервоніла геть уся.  
Він здивовано підняв брову:  
— Ти що, хочеш бути моєю дівчиною? Він дивився на неї прямо. І від того погляду хотілося бути покірною іграшкою, у його руках.  
— А ти що, проти? — Вона через силу засміялась, роблячи вигляд, що їй байдуже.  
— Та не знаю… — він розглядав її так, ніби оцінював, чи варто цю шафу взагалі переносити до себе у  квартиру.  
— Ну… хай буде. Давай спробуємо. 
І тут почалось дивне. На людях Богдан ставився до неї так, наче вона його підлегла в офісі:  
— Сашо, не стій там, мені не видно.  
— Сашо, йди швидше, що ти там плетешся?  
— Сашо, не вередуй, бо я розізлюся.  
А коли вони були наодинці… То це був інший Богдан. Ніжний, романтичний, закоханий і коханий. Такий, що ніжно обіймає ззаду й шепче:  
— То ти моя найкраща, ясно?  
Олександру перекошувало  внутрішньо. Вона звикла бути головною, а тут з’явився керівник, який змушував її… Червоніти. І саме найгірше — вона закохалася. Так, по-справжньому. По-несправедливому. Без тями. 
А одного дня вона випадково почула розмову хлопців. Богдан сміявся:  
— Я ж казав: цю козу треба просто приручити. А ви з нею носилися, як із писаною торбою!  
— Та точно! — реготали Ігор із Сергієм.  
— А вона думала, що вона тут королева! — додав хтось.  
— От і королева… Але  вона  тепер ручна. І моя! — Богдан фиркнув. У Олександри аж щелепа відпала. Коза?! Приручити?! ВОНА?! Ні. Це треба виправити. І негайно. Але зараз у вічі, при всіх, вона не змогла пересилити себе, вийти, та щось йому сказати. Вона боялася, загубити його. 
На наступній їх зустрічі, у їх дружній компанії,  вона підняла голову та відбігши у сторону  гукнула так, що навіть собака за парканом перестав гризти кістку:  
— Богдан!  
— Що? — він повернувся до неї, з незалежним виглядом, заклавши руки в кишені.  
— Я хочу вийти за тебе заміж. Сказала це так, щоб  це чули усі. Вона хотіла щоб він почервонів, та знітився.  
Враз настала тиша. Хлопці заклякли. Ігор перехрестився. Сергій навіть пачку чіпсів з рук випустив. 
Богдан злегка почервонів.  
— Саша, ти…  
- Ти що? І вона випустила на обличча свою фірмову посмішку. Вона перемогла. Він не хоче бачити її своєю дружиною. Вона таки знайшла його слабке місто. 
— Хіба я буду тобі поганою дружиною? — Кокетливо запитала вона. Чи мені запропонувати це. Комусь іншому?  
Він почервонів сильніше. А вона вже намагалася його добити. Вона знову королева! Цей також біля її ніг. 
- Ну скажи всім, як ти цілував мої ноги? Як ти готовий для мене на все.  Давай, Богдане!  
Хлопці синхронно роззявили роти. А Богдан…  
Богдан раптом широко усміхнувся.  
— Коли оженимось? Спокійно спитав він. Я готовий хоч зараз. 
— Що?! — видихнула Олександра.  
— Всі присутні запрошуються на весілля! — Не даючи дівчині вставити і слова, урочисто заявив він. Завтра підемо знайомитися з батьками, відразу з твоїми, а потім з моїми.  
Тепер вона була у шоці – її план  — зруйновано. Так швидко та влучно.  Та діватися нікуди. Сказано — зроблено. Весілля — буде.  
І от  вони: молода, молодий.  Фотографи друзі, родичі.  Хлопці зі двору самі найперші  підійшли привітати.  
А Богдан обійняв свою дружину за плечі, притиснув до себе і сказав до хлопців: — Я ж казав: цю козу треба приручити. І для цього навіть стати трохи козлом.  
— А нічого, що я тут стою? — Прошипіла Саша.  
— Та моя ти, моя навіки. Вже не переймайся. Нікуди я від тебе не дінуся. Я тебе кохаю. І вона почервоніла так, як усі її кавалери у свій час.  
- Так що все чесно. Ти ж теж кохаєш мене? Він підняв її руку з обручкою, та поцілував пальці. Олександра хотіла розсердитися. Але, після цього ніжного дотику, чомусь… засміялась.  
— Ну й добре, — буркнула вона.  
— Ти козел, а я коза. Головне, щоб ми вдвох були.  
— Та ми й будемо, — сказав він і ще міцніше обійняв свою королеву… яку самотужки  приручив.