Коли свекруха детектив

— Ага! — вигукнула Валентина Петрівна, виглядаючи з-за фіранки.  
— От і знову вона у  новій сукні!  
Жінка  рвучко відсунула тюль та  підняла брови, як Шерлок Холмс, що щойно знайшов доказ по майже нерозкриваємому злочину.  
— Не інакше, як для когось купила, та не зрозуміло на які гроші — пробурмотіла вона.  
— Бо хто просто так у наш час купує сукню з відкритими плечима, та розрізом майже до трусів?  
На лавці перед будинком стояла її невістка — Оля. Вона сміялася в телефон, тримала букет хризантем та крутилася перед дзеркальною вітриною магазину, явно милуючись сама собою.  
— «Авжеж, для себе», — буркнула Валентина Петрівна, наслідуючи голос невістки.  
— Знаю я це «для себе». Точно коханець у нашої Ольки завівся!  
Із кухні виглянув її син, Ігор, у домашніх шортах та ложкою в руці:  
— Мамо, може, ти  перестанеш шпигувати за Олею? Сказав він обурено.  
— Я не шпигую, — обурилася у свою чергу вона.  
— Я лише спостерігаю. А це різні речі. І взагалі, невже ти сам нічого не помічаєш?!  
— Я бачу лише те, що ти знову стоїш за фіранкою, як оперативник у засідці, — зітхнув Ігор.  
— І що  у тебе на сковороді вже п’ять хвилин підгорає каша.  
— Ой, лишенько! — Схопилась Валентина Петрівна та кинулась на кухню.  
— Але – ж  ти подивися, Ігорчику, — вона заговорила крізь дим від пригорілої гречки,  
— Їй хтось тільки що дзвонив, так вона аж зашарілась! Я бачила!  
— Може, це з роботи, — відповів Ігор  спокійно.  
— В неї ж зараз розпочинається новий проект, і вона весь час із майбутніми клієнтами говорить.  
— Ага, клієнти... З хризантемами! — Валентина Петрівна насупилася.  
— Так я тобі, синку  й повірила.  
Увечері вона довго ходила квартирою, бурмочучи собі під ніс:  
— У новій сукні. З квітами. Сміялася в телефон. А Ігор усе «робота, робота»... Так і  починаються всі біди!  
Нарешті вона не витримала — витягла з полиці свій старий блокнот, ще з радянських часів, на обкладинці якого красувався напис “Домашні справи”. На першій сторінці вона зробила запис: Справа №1. Можлива зрада невістки. Об’єкт спостереження:  Ольга. 30 років, заміжня.  Мотив: Нова сукня, букет, загадкова усмішка.  
Підозрюваний: невідомий “клієнт” із хризантемами. Підписала:  
— Отак, — сказала вона вголос і вдоволено посміхнулась.  
— До усього потрібен науковий підхід. Тепер почнемо розслідування.  Наступного ранку Валентина Петрівна вирушила “у магазин”. Але “випадково” її маршрут збігався з дорогою, якою ходила Оля до роботи.  
Коли вона побачила, як невістка сідає в кав’ярні за столик із якимось чоловіком, серце Валентини Петрівни мало не вискочило.  
— От і все! — прошепотіла вона.  
— Попалась небого!  
Вона сіла за сусідній столик, сховавшись за меню.  
Вуха як локатори, очі — як прожектори.  
А Оля сміялася, і щось показувала чоловіку на телефоні.  
— Ага! — записала в блокнот свекруха.  
— Знайомство давне, бо поводиться вільно.  
Вона вже збиралася йти, коли офіціантка поставила перед нею чашку кави.  
— Доброго ранку, — усміхнулась дівчина. — Вам, без цукру?  
— Так, — відповіла Валентина Петрівна машинально, не відводячи очей від “пари”.  
— А можна мені рахунок? Я спішу.  
— Але ви ж тільки що замовили, — здивувалась офіціантка.  
— Я передумала! — рішуче сказала Валентина Петрівна, ховаючи блокнот у сумку.  
— За мною спостерігають!  
Вона розуміла, що при її роботі їй не можна світитись. Та треба міняти позицію. 
Вона вибігла з кав’ярні, але нишком встигла сфотографувати підозрюваного.  Правда, фото вийшло трохи розмите, бо в неї, від хвилювання  тремтіли руки.  Удома, з відчуттям перемоги, вона роздрукувала фотографію.  
— От, Ігорчику! — крикнула вона, коли син повернувся з роботи.  
— Дивись, кого твоя дружина зустрічала сьогодні зранку!  
Ігор узяв знімок, примружився, потім засміявся:  
— Мамо, та це ж дизайнер із її офісу! Я його бачив. Він допомагає їй із презентацією.  
— Ага, допомагає! — Валентина Петрівна скептично гмикнула.  
— Напевно, і вечорами після роботи?  
— Так, іноді й вечорами, бо бува терміни горять, — відповів Ігор.  
— Ну звичайно, “горять”. Я теж колись “працювала до ночі”  
— і чим це закінчилось? — загадково сказала свекруха.  
— Ти вийшла заміж за тата, — сухо відповів Ігор.  
— Саме так! — урочисто кивнула вона. — І заради нього покинула колишнього чоловіка Толю. То я добре знаю, як це воно буває.  
Наступного дня вона вдягнула темні окуляри, косинку та  вийшла “на завдання”. Під кав’ярнею знову стояла Оля. Але цього разу чоловіка поруч не було. Натомість вона говорила з флористом, вибираючи букет.  
— Знову квіти! — записала Валентина Петрівна.  
— Цей раз — тюльпани. Значить, любов у розквіті.  
Коли невістка відійшла, свекруха підійшла до флориста:  
— Молодий чоловіче, а ви не знаєте, кому вона ці квіти бере?  
— Та ні, — відповів він, — тільки сказала: “У мами день народження”.  
— Ага! — Валентина Петрівна знітилась.  
— Тобто... ну... ясно. Але сумнів залишився. “Може, то вона просто прикривається мамою?”  
Але  увечері Оля  принесла квіти.  
— Валентина Петрівна, дивіться, які гарні! — сказала вона, ставлячи їх у вазу.  
— Це моїй мамі на завтра, у неї ювілей.  
— Ага, — буркнула свекруха.  
— Дуже схоже, що “мамі”.  
— Та що ви маєте на увазі? — здивувалась Оля.  
— Нічого, нічого, — таємниче відповіла Валентина Петрівна.  
— Просто я все бачу.  
— Мамо, — втрутився Ігор,  
— ви знову собі щось вигадали?  
— Я? — обурилась вона.  
— Та я вже навіть доказів цілу пачку маю!  
— І які ж це докази? І головне чого? — Спитала Оля, перехрестивши руки.  
— Ось. Наприклад - фото з кав’ярні! — урочисто дістала свекруха роздруківку. Оля глянула — і розсміялася.  
— Та це ж наш дизайнер, Стасик! Він гей, Валентино Петрівно! Він мені радив, як тіні під очі вибрати. Він мені як подружка.  А ви подумали…  
Валентина Петрівна застигла з відкритим ротом.  
— Гей?! Справжній?!  
— Ну, здається, так, — відповіла Оля, ледве стримуючи сміх.  
— Господи... — прошепотіла свекруха, опускаючись у крісло.  
— І це я за ним бігала два квартали...   
Здавалося б, на цьому історія мала би закінчитись. Але ні! Декілька днів потому Валентина Петрівна отримала новий “слід”. У смітнику біля дверей вона знайшла коробку з-під шоколадних цукерок — дорогих, імпортних.  
— Ага! — знову загорілись її очі.  
— Значить, їй уже й подарунки пішли!  
Вона витягла коробку, обережно поклала в пакет і підписала: Речовий доказ №2. 
Того ж вечора вона зайшла до Оліної кімнати під приводом “прибрати пил”.  
— О, які в тебе красиві сережки! — сказала вона, відразу помітивши нову прикрасу.  
— Так, це мені Ігор подарував, — відповіла Оля, не відриваючись від ноутбука. — Ігор? — перепитала свекруха, підозріло дивлячись на сина.  
— Ну так, я ж казав, — відповів він.  
— В нас з Олею роковина відносин була!  
— Ах от воно що... — зніяковіла Валентина Петрівна.  
— Ну, гаразд. Але я все одно пильную, — додала вона, намагаючись зберегти гідність. 
Та в душі вона відчувала поразку. Та тільки зростаючий спортивний інтерес. 
А за тиждень сталося нове дивне явище.  
Одного ранку вона побачила, як Оля виходить із дому… з валізою!  
— Валіза! — прошепотіла свекруха, мало не впустивши швабру.  
— Це вже не просто кав’ярня, це — втеча!  
Вона миттю кинулася до телефону:  
— Ігорчику! Приїдь негайно! Вона від тебе йде!  
— Хто куди йде? — Невдоволено  буркнув він.  
— Твоя дружина! Вона там, з валізою! Стоїть надворі. Мабуть таксі чекає. 
— Мамо, вона їде у відрядження до Львова. Я сам купував їй квитки!  
— Ага, відрядження... — пробурмотіла Валентина Петрівна.  
— У мене так подруга поїхала в “відрядження”, а повернулась із новим чоловіком! І все ж, не витримавши, вона вирішила “переконатися особисто”.  На вокзалі вона знайшла Олю біля вагона й “випадково” підійшла:  
— Ой, а я тут теж квиток брала! — сказала вона, тримаючи порожню сумку. — Валентино Петрівно, а ви що, теж їдете у Львів? — здивувалась Оля.  
— Та ні, я…  
- Я... У справах, — заплуталась свекруха.  
— Просто перевіряю, щоб ти не загубилась!  
— Не хвилюйтесь, я вже доросла, — усміхнулася Оля та щіро  обняла її.  
— Повернусь через три дні. Та привезу вам сувенір.  
— Ну дивись мені, — буркнула Валентина Петрівна.  
— Щоб без пригод!  
Після від’їзду невістки свекруха почувалася неспокійно. Вона крутила в руках телефон і вирішила написати сину:  “Ігорчику, а ти впевнений, що вона у Львові?”  
- “Так, мама. Вона мені вже скинула фото з конференції.”   
“Фото можна зробити де завгодно. Навіть у фото шопі.”  
“Мамо, будь ласка, перестаньте.”  
Та справжній фінал таки настав: Валентина Петрівна зустріла невістку на порозі,  з кам’яним обличчям.  
— Ну що, як “відрядження”? — сухо спитала вона.  
— Чудово! Навіть приз виграла — за кращу презентацію! — усміхнулась Оля.  
— І, як обіцяла,  привезла вам подарунок. Вона простягнула коробочку. Усередині лежав..  набір юного детектива!  
— Це вам, щоб усі ваші розслідування були точніші, — жартома сказала Оля. І щіро розсміялася.  
Валентина Петрівна спершу хотіла образитись, але потім теж засміялась.  
— Ну то й добре, — сказала вона,  
— Визнаю: перегнула. Але чесно, я лише хотіла впевнитися, що ти не зраджуєш Ігоря.  
— А я вам навіть вдячна, — усміхнулась Оля.  
— Тепер у мене є свекруха та власний приватний детектив в одній особі!  
— Ха, ще б пак! — гордо відповіла Валентина Петрівна.  
— І наступного разу, якщо хтось тобі квіти подарує — одразу мені фото, та відбитки пальців, з повною біографією підозрюваного!  
— Домовились, — сказала Оля, сміючись.  
— А я вам ще куплю новий нотатник.