Герой

Повістку у поштовому ящику  Володя знайшов вранці. Вона прийшла у звичайний сірий ранок, коли він вигулявши собаку, вертався додому. А зараз  допивав  каву то  дивився то на повістку, то у вікно на двір, де сусідські коти ділили між собою сміттєвий бак.  
Конверт лежав на підвіконні, як щось живе, ніби дивився на нього та чекав, коли той нарешті зважиться.  
Володя взяв папір, вкотре прочитав, тяжко зітхнув і, не відкладаючи, почав одягатися.  
Дата його запрошення до військкомату була сьогоднішня. І до часу вказаного у ній, залишалося усього пару годин. 
— Ну що ж, — пробурмотів він сам до себе.  
— Так треба.  
Він не ховався. І навіть не збирався це робити. Не тому, що був надто сміливий чи надто патріот.  Просто ховатися вже було нікуди. Та й не хотілося. Його дівчина пішла від нього ще декілька днів  тому, грюкнувши дверима так, що в коридорі з полиці впала стара рамка з фотографією.  
На цим фото вони були удвох — він і Марина, ще щасливі. Та ще без претензій і взаємних докорів.  
Тепер рамка лежала тріснута, а фото він так і не викинув — просто засунув у шухляду. Щоб не бачити. 
Роботи в нього зараз теж не було.   
Таксі.  
Ця робота йому подобалася. Але він лишився її за день до того, як пішла Марина.  
Хазяйська автівка, на ожеледиці, пішла юзом. Удар був не смертельний, але достатній, щоб власник машини, Валера. Кремезний чоловік з важким поглядом, довго мовчав, а потім сказав:  
— Все, Володя. Забирай речі. Про гроші поговоримо окремо. Трохи пізніше.  
Грошей Володя йому сплачувати не збирався, через те, що, як він вважав – Валера зекономив на нормальній гумі.  А розмова “пізніше” так поки що і  не відбулася — Володя просто перестав брати слухавку. Та заблокував Валерин номер.  
Тож коли прийшла повістка, вона лягла у його життя логічно, як останній штрих у цій невдалій картині.  
В ТЦК Володя  прийшов сам. Без вагань та роздумів.  Сидів у черзі з такими ж, як він: хтось нервово жував жуйку, хтось мовчки дивився у підлогу, а хтось жартував надто голосно, ніби сміх міг прогнати страх.  
— Ну що, брате, — звернувся до нього худорлявий хлопець з татуюванням на шиї.  
— Готовий неньку Україну  захищати?  
— А куди ж я дінусь, — знизав плечима Володя.  
— Якось будемо.  
Він завжди був таким — умів говорити правильні слова, але так, щоб нічого не пообіцяти по-справжньому. Та вмів викручуватись з кожної поганої ситуації.  
Навчальний центр зустрів його холодним вітром. Він тхнув старою фарбою, мастилом, та потом новобранців.  
Перший тиждень  минув, як у тумані: підйоми, крики, біганина, форма, що натирала плечі, і постійне відчуття, що ти тут — гвинтик, замінний та непомітний.  
— Ти швидко все зрозумієш, — сказав йому якось сержант, зі шрамом на щоці та прокуреним  голосом.  
— Тут тобі не мед, хлопче. Або ти зламаєшся, або навчишся. А зламатися, я тобі не дам. Хоча  ламати  буду.  
Володя слухав і покірно кивав. Усередині ж він вже рахував варіанти, як цієї ломки уникнути. І дещо в голові вже вимальовувалося.  
Він умів пристосовуватися.  
Так було завжди: у школі, де він списував, але так, що вчителі не помічали; на першій роботі, де він ухилявся від найважчої праці, підміняючи когось обіцянками; у стосунках,  з Мариною, де він нашкодивши, завжди вмів вийти сухим з води.  
Ще через тиждень  він зрозумів: якщо залишитися тут надовго — це кінець. Не фізичний, але той, що ламає всередині. Він просто впаде від  навантажень. 
— Треба щось робити, і швидко — сказав він сам собі вночі, лежачи на ліжку та дивлячись у темну стелю.  
Перший план був простий:  тупо захворіти.  
Вранці він почав картинно кашляти, скаржитися на серце, на тиск, на головний біль.  
— Докторе, мені реально погано, — тихо казав  він лікарю, тримаючись за груди.  
— Я ж не вигадую. Мені справді зле.  
Лікар, молода дівчина з сірими пронизливими очима, довго дивилася на нього, потім зітхнула.  
— Слухай, солдате, — сказала вона тихо.  
— Я таких, як ти, вже бачила сотні. І тих, кому справді погано, теж. Так що не дури мене. Ти здоровий як бик. 
— Та я… — почав було Володя.  
— Вільний, — коротко відповіла дівчина - лікар.  
План не спрацював.  
Але Володя не з тих, хто здається. Він помітив, як деякі речі тут вирішуються не  тільки словами. А й знайомствами, хабарами, та й просто грошима. Треба знати кому дати, та скільки.  
Старший по  кухні, лейтенант Панас, з пузцем та постійно червоним обличчям, часто бурчав про нестачу людей.  
— Нема кому різати, нема кому тягати, — скаржився він якось у курилці.  
Володя все це чув, але підійшов обережно.  
— Пане  лейтенант, — сказав він,  
— А якби я вам допомагав? Ну, у вас, на кухні. Я вмію. Я гарно готую.  
Той подивився на нього, примружився.  
— А що ти вмієш?  
— Найголовніше вчуся швидко, сам сержант Котовський  це казав. — посміхнувся Володя.  
— А візьмете до себе, я ще й  вдячний буду.  
Конверт з грошима швидко перекочував з рук у руки. Та зробив свою справу. 
— Завтра зранку будеш у мене, — сказав лейтенант Панас. І будеш звільнений від навчання, та фізичних навантажень. Я це порішаю.  
Кухня стала  порятунком для Володі. Тепло, запах їжі, мінімум криків. Він чистив картоплю, мив казани, жартував з кухарями.  
— Ти, Володя, ніби й не солдат, таке собі щось — сміялася тітка Галя, кухарка з великим серцем.  
— Очі в тебе не такі. Ну як не з миру цього.  
А він усміхався у відповідь та мовчав.  
Навчання у Володі поступово закінчилося. Перевели у бойову частину. 
Через деякий час,  частину вивели на  бойове завдання.  
Ніч перед першим боєм для Володі була важкою. Він спостерігав за товаришами: Хтось молився, хтось писав повідомлення додому, хтось просто мовчки дивився в темряву.  
І от позиція.  
Серце калатало від припливу адреналіну. Руки злегка трусилися. Бо Володя не знав чого чекати. 
— Що, страшно? — спитав у новобранця сусід по окопу, молодий хлопець на ім’я Сашко.  
— Та ні, норм — збрехав Володя.  
— Все буде нормально. Спину, якщо буде треба прикрию. 
Перший вибух Володя  почув зразу. Земля здригнулася, повітря стало важким. Тхнуло горілим, та свіжою землею.   
- Що робити?! Так і вбити можуть. Промайнуло у Володі у мізках.  Потроху накривала паніка. Аж тут Володя побачив напівзруйновану цегляну стіну,яка трималася на одному чесному слові.   
Рішення прийшло миттєво.  
— Я зараз, — прошепотів він Сашкові.  
І все спрацювало як треба, навіть краще ніж Володя планував.  Він  кинувся до стіни, саме в той момент, коли новий снаряд розірвався неподалік. Стіну ще дужче  повело, цегла посипалася. Удар, біль, темрява. Але живий.  
Коли його витягли, він голосно стогнав, тримаючись за руку. Шолом був подряпаний, обличчя — в пилюці.  
— Живий! — Кричав хтось.  
— Медика сюди!  
Перелом руки, синці, струс. Легке поранення.  
— За два місяці будеш як новенький, — сказав Володі лікар у шпиталі.  
Володя лежав та  дивився у стелю.  
Два місяці — а потім знову на позицію. Ну не. Не хочу, хватить. Треба щось робити. І він знову дістав гроші. І знову знайшов потрібні слова.  
— Розумієш, — говорив він лікарю тихо, — у мене реально проблеми. Голова крутиться, спина… Зроби щось. Це не останній транш для твого гаманця.  
Лікар мовчав довго. Потім таки узяв конверт.  
— Я порішаю, — коротко сказав він.  
І з того дня, діагноз у медичній  карті Володі значно розширився: струс мозку, численні забої хребта.  
Через декілька місяців, у Володі вже була Інвалідність. Через адвоката, та ще декілька траншів, на поповнення гаманців, тих хто це рішав,  все пішло швидко, та без проблем. 
- Бачиш, я вже й ВЛК пройшов. В мене друга група інвалідності. Гордовито казав Володя сусідові по палаті, Федору, якого ніяк не хотіли списувати, не глядячи на те, що одрізали пів ноги. 
Згодом, майже без затримок,  Володя отримав гроші за поранення, була призначена військова пенсія, вручили посвідчення УБД.  
Володя повернувся у цивільне життя геть іншим. З посвідченням у кишені та історією, яку можна було розповідати по-різному.  
І тоді Тік Ток став його сценою. Він знімав ролики, і розповідав, дивлячись прямо в камеру чесним та гордовитим поглядом.  
— Я там був, я бачив смерть. Бачив кров — говорив він з пафосом.  
— Я знаю, що таке війна. Я…  
Після його балачок, лайки сипалися дощем. Дівчата у коментарях захоплювалися ним.  
— Герой!  
— Дякую за службу! Хочу щоб мій син був схожим на тебе! Та таке подібне. 
А хлопці, з підрозділу, де він повоював всього декілька днів, плювалися, дивлячись на нього. Але їх було дуже замало, щоб скинути Володю з небес на землю. А з кожним днем ставало все менше. 
Ніхто не знав, що за кадром він рахував перегляди та планував новий образ. Вигадував нові героїчні історії. 
Згодом (знову через хабар)  Його запросили інструктором з бойової підготовки. В той самий навчальний центр, де він був.  
І тепер він стояв перед новобранцями, як жива легенда. Говорив впевнено, жестикулював.  
— Головне на війні, хлопці — холодна голова, — казав він.  
— Я через це пройшов. Я знаю. 
Хтось у залі дивився на нього з захопленням. Хтось — з сумнівом. Один тільки кухар Панас, посміювався над «героєм» прикривши долонею лице. 
Іноді вночі Володі  снився той перший і останній вибух. Цегла, пил, крик.  
Він прокидався в холодному поту, але швидко заспокоювався.  
— Це вже давно минуле, — говорив він собі.  
— Головне,  я вижив. Значить, все правильно.  
А десь там, на фронті, його побратими йшли далі. А Володя знімав нове відео, усміхався в камеру та балакав  про героїзм.  
Можливо, колись він і справді отримає звання героя. Коли заробить на Тік Тоці стільки грошей, що хватить на чергового хабара.  А хлопці, яких він вчить у навчальному центрі, будуть гордитися ним.