Спланована випадковість

Богдан ішов по вулиці швидким кроком.  Відпустка, на яку він  чекав, більше року, нарешті настала. Йому дали цілих десять днів. І зараз він мріяв лише про одне – обійняти Оксану, вдихнути запах її волосся, відчути тепло її рук та зрозуміти, що все це пекло на фронті, через яке він пройшов,  було не марним.  
Усі місяці окопів та вибухів він тримався лише завдяки спогадам про неї. Мріяв, як вона зустріне його, як притиснеться до його сильних грудей, як гарно буде їм разом, після довготривалого розлучення. Двері їхнього будинку він відчинив майже урочисто, але у відповідь почув лише тишу.  
Богдан кілька разів гукнув:  
— Оксано? Кохана  моя, я вже вдома! Ти де? Але відповіді не було. Лише годинник на кухні цокав у порожнечі.  
Серце бійця  стислося. Де вона має бути? Він набрав її номер, але телефон мовчав. «Може, на роботі, може, в магазині», – заспокоював він себе.  
Проте відчуття тривоги з кожною хвилиною наростало. Учора він дзвонив Оксані. Повідомив, що буде сьогодні. Вона мала його чекати. Але її немає. Що – ж трапилося?  
Богдан скинув куртку, кинув рюкзак  на підлогу і почав нервово ходити з кімнати в кімнату. В кожній було чисто й охайно, але відчувалася якась застигла порожнеча, наче будинок не бачив господині вже давно.  
Минуло півгодини. Він набирав її знову й знову. Набирав друзів, родичів, але ніхто йому нічого не міг сказати.  
Всі казали – «не бачили» «не знаємо» Та таке подібне. Жодної нормальної відповіді.  
У голові Богдана, почали народжуватися похмурі думки: «Може, щось сталося? Чи… вона більше не чекає на мене?» « Може в неї коханець, та вона злякалася, і втекла?» Він думав, та не знаходив собі місця. І тоді, коли Богдан довів себе поганими думками до такого, що тремтіли руки,  телефон у його руці завібрував. Прийшло повідомлення з невідомого номера:  «Хочеш знайти Оксану? Будь через пів години у кафе "Зустріч".»   
Богдан відчув, як у нього пересохло в роті. Він спробував набрати цей номер, але він вже був вимкнений. Він навіть не став думати. Прожогом схопив ключі, накинув куртку та вибіг з дому. Серце колотилося, як під час ворожого обстрілу, коли загинув його товариш Віктор.  
Богдан біг неначе на позицію, адже він не знав, що його чекає.  
Кафе знаходилося на краю  міста, в тихому дворі між двома старими будинками. Коли Богдан підбіг, він побачив, що двері зачинені, світло всередині вимкнене. Він почав гучно гупати кулаком:  
— Відкрийте! Оксано! Тут хтось є?  
Раптом двері різко відчинилися. На порозі стояв Андрій — давній знайомий Богдана, хлопець із сусіднього двору. Богдан не встиг, та й не хотів  нічого питати, адже емоції вже зашкалювали.  Було відчуття, що з розпеченого мозку просто йде дим.  
Богдан, не глядячи, хто перед ним, с усієї сили відштовхнув Андрія, та  рвонув усередину.  
— Де Оксана?! – крикнув він. І добавив хлопцю Ногою в голову. 
Він не встиг зупинитися. Увірвався до залу.  
І став неначе обпечений. 
Усередині горіло світло, на столі стояли накриті страви, свічки, повітряні кульки. Друзі, родичі — усі дивилися на нього з подивом. А Оксана, його дружина, бігла назустріч зі сльозами на очах.  
— Богдане! — Крикнула вона, та повисла у нього на шиї.   
Він зупинився. Він пригорнув її до себе, почав цілувати. Та замість міцних обіймів почув її розпачливий голос:  
— Що – ж ти накоїв?!  
Богдан рвучко обернувся і побачив Андрія, що лежав біля дверей, неприродно вивернувши голову. На підлозі повільно розтікалася темна калюжа.  
Він розбив голову об камін, що стояв біля входу.  
— Ні…  
- Ні… — прошепотів Богдан.  
— Я не хотів.  Я  просто штовхнув його…  
У залі запанувала тиша. Хтось крикнув, щоб викликали швидку.  
Оксана затулила рот руками. На очах були сльози. 
— Богдане… він…  
- Він мертвий…  
Богдан  відчув, як його ноги підкосилися.  
- Це мало бути свято? Чому? Для чого цей дурний сюрприз? Богдан теліпав Оксану за плечі.  
— Дурепа, що – ж ти накоїла — ледве, та дуже тихо вимовив він.  
— Ми…  
- Ми хотіли зустріти тебе, урочисто — крізь сльози мовила Оксана.  
— Це була вечірка.  Це мала бути вечірка  на твою честь. А ти…  
Але Богдан вже  не чув її. В голові стояв тільки один звук — стукіт  серця, що відлунював у скронях.  
Хтось підійшов до Андрія, перевірив пульс та похитав головою.  
— Пізно.  
У залі хтось почав плакати. Хтось вже дзвонив у поліцію.  
Богдан відчув, як його руки тремтять. Він розумів, що виглядає винним. Він дійсно штовхнув Андрія, але не хотів цього. Він просто хотів знайти Оксану. Він думав, що їй погрожує небезпека. Це все його нерви. Його скалічені нерви, які зараз просто підвели. Та рефлекс.  Рефлекс військового, який останній час тільки те й робив, що вбивав.   
Оксана підійшла ближче, подивилася на нього з сумішшю болю та страху.  
— Чому ти так зробив? Невже не міг стриматися? — Прошепотіла вона.  
— Я…  
- Я не знав, я зробив це інстинктивно — Богдан опустив голову.  
— Я думав, що з тобою щось сталося. Мені написали… Він показав їй повідомлення.  
Оксана взяла телефон і зблідла.  
— Це…  
Це не ми писали. Я мала тобі подзвонити, але в мене щось із телефоном. Але хто?  
- Хто – ж ,  тобі це надіслав?  
Оксана тикала в лице чоловіку телефон, якій справді був з темним екраном.   
Минуло менше години, як на місце приїхала поліція. Богдана одразу відвели вбік, посадили на стілець, наділи наручники,  та  почали ставити запитання.  
Він відповідав уривчасто, майже не розуміючи, що відбувається.  
— Ви знали потерпілого?  
— Так… Андрія… Але я не хотів… Я штовхнув його, він…  
— Ви усвідомлюєте, що від ваших дій загинула людина? Ви вбивця. 
Богдан відчув, як груди стискає паніка. Його тільки-но відпустили з фронту, з пекла, там де він вбивав, вбивали його друзі. Кожен день хтось гинув. І смерть здавалася повсякденним явищем. А він, їдучи додому,  мріяв про спокій та любов.  А  тепер, знову смерть.  
І він  сидів перед слідчим і не знав, чи зможе ще колись вийти на свободу.  
Оксана сиділа неподалік, схлипувала й дивилася на нього з відчаєм.  
Богдан хотів підійти, щось сказати їй, але поліція не дозволила.  
У відділку йому дозволили тільки зателефонувати адвокату.  
Оксана прийшла  наступного дня, принесла йому речі. Як Оксана домовилася невідомо, але їй дали побачити чоловіка.  І Він дивився на неї. 
Її обличчя було виснажене від сліз.  
— Богдане, — прошепотіла вона, стискаючи його руки крізь решітку.  
-  Поліція… вони кажуть, що це було навмисно.  
— Це не так! — вигукнув Богдан.  
— Я отримав повідомлення. Хтось спеціально заманив мене в кафе! Довів до нервового зриву.  
— Але хто? — запитала Оксана.  
Богдан мовчав. Він не мав відповіді. Проте десь у глибині душі відчував: це не було випадковістю.  
Адвокат порадив йому триматися і не втрачати надії. Слідство шукало мотив. Але усі знали, що між Богданом та Андрієм ніколи не було серйозних конфліктів. Вони не були близькими друзями, але й ворогами теж. Проте з’явилася версія, що  Андрій нібито мав роман із Оксаною, поки Богдан був на війні. Хтось пустив цю плітку, і вона швидко розрослася.  
Поліція вхопилася за цей мотив, та почала розкручувати, щоб швидше закрити справу.  
Але коли Богдан дізнався про цю версію, він ледь не зірвався:  
— Це брехня! Я довіряю Оксані! Кричав він слідчому. Але тому було байдуже. Йому було потрібно якнайшвидше закрити справу. 
Але на диво трохи згодом, Оксана  зізналася, що Андрій час від часу їй допомагав, приходив лагодити дрібниці в будинку.  
— Але між нами нічого не було! — Запевняла вона.  
Богдан хотів вірити, та сумніви вже точили його серце. 
Через тиждень до адвоката прийшла інформація: номер, з якого прийшло повідомлення Богдану, був куплений за кілька годин до трагедії.  
Камери спостереження зафіксували, як молода жінка купує SIM-карту в кіоску. Оксана, переглянувши кадри, здригнулася:  
— Це Ірина… колишня Андрія. Вона просто ненавиділа мене…  
І тут Богдан уперше відчув проблиск надії. Ірина могла мати мотив. Вона ревнувала Андрія до Оксани ще до того, як він пішов на фронт.  
Але її, по закону ні в чому не можливо було звинуватити.  
Адвокат вхопився за Ірину, щоб хоч якось пом’якшити вирок Богдана. Тепер, у його вчинку не було навмисних дій. Тільки афект. Та нервовий зрив.  
Але його бойові побратими, взнавши про ситуацію у Оксани, коли Богдан, після відпустки не з’явився у частину, якимсь чином змогли зробити йому довідку, про сильну контузію. Типа він не знав, що робить, та не міг контролювати себе.  
Це допомогло. Богдану дали три роки умовно, та помістили на лікування у психіатричну клініку.  
Сім’я розпалася, тому що родичі Оксани, усі гуртом, підбурювали її розійтись з таким небезпечним чоловіком.  
- Щоб тебе, ще не вбив, тікай від нього, доню. Казала Оксані мати. І усі родичі підтримували її думку.  
Через рік, Богдан вийшов з лікарні. Вийшов вже зовсім іншою людиною. Зі зламаною волею, та повним не бажанням жити.  
Та його чекав сюрприз. На порозі лікарні його зустріла Ірина.  
- Пробач, що зламала тобі життя. Сказала вона.  
- Я як кохала, так і кохаю тебе. І спробувала обійняти його. 
На диво Богдан не противився. Він взагалі не знав, куди йти, та як жити.  
Все це було йому просто байдуже.  
І тепер він живе з Іриною, яка просто віддає йому всю свою душу. А з тих часів, що воював, зосталися дві медалі «За хоробрість» Та соціальна пенсія від держави. 
Таким він точно не був – би потрібен, яскравій та вродливій Оксані.