Совість депутата

Самий дорогий у місті ресторан «Імперіал» цього вечора світився та метушився  так, ніби тут святкували не ювілей людини, а коронацію монарха.  
Мармурові колони, кришталеві люстри, червоні доріжки, що тягнулися від входу до головної зали. Офіціанти ковзали між столами, мов тіні, у білих рукавичках, з напоями, що коштували більше, ніж середня пенсія за рік у пересічної бабусі.  Метродотель, весь спітнілий від напруги вкотре перевіряв страви, що йшли на свято. А господар закладу Юхим Михайлович, радісно потирав руки. 
Аякже – за цей вечір він вже заробив стільки. Скільки зазвичай заробляє за декілька місяців.  
У центрі окремої, приватної  банкетної зали — великий  стіл, накритий так, що важко було розгледіти скатертину під шарами закусок, м’яса, риби, ікри, фруктів.  
Зараз тут зібралися тільки свої: депутати, бізнесмени, судді, прокурори, керівники місцевих силових структур, їхні дружини — у дорогих сукнях, з напомадженими усмішками та поглядами, що звикли оцінювати все й усіх у грошовому еквіваленті. Усі ті хто був владною, та бізнесовою елітою обласного центру.  
На чолі столу, поруч із дружиною, яка була увішана золотом та діамантами, як новорічна ялинка,  сидів винуватець торжества — Юрій Олександрович, народний депутат, та бізнесмен, якого вибирали на цю посаду вже втричі поспіль.  Людина  поважна, серйозна,  з дуже  великими зв’язками. Можливо сказати, що друга, після очільника обласної адміністрації у області. Який, до речі, також був тут. 
У винуватця свята, поважна сивина на скронях, дорогий костюм, годинник, який не кожен міністр собі дозволить.  Перстень з коштовним каменем на пальці.  
Він ласкаво посміхався, стримано приймав привітання, кивав, тиснув руки. — Юрію Олександровичу, ще багато років вам при владі! — говорив один. Це був мер міста Іван Трохимович. 
— За стабільність та вашу  мудрість! — додавав інший. Місцевий прокурор Василь Якович.  
— Такі люди, як ви, — є опора держави! — вигукував третій. Це був Тарас Петрович. Місцевий бізнесмен. Який тільки нещодавно, за великого хабаря, якого заніс ювіляру, привласнив декілька сотен гектарів землі у районі. Під велике будівнитство.  
Юрій Олександрович примруживши від задоволення очі, як ситий кіт, слухав і думав, що це справді його вечір.  
Його свято. Його тріумф.  
Він випив вже третю чарку майже коштовного по ціні коньяку, та був дуже задоволений сьогоднішнім вечором. Який обійшовся йому стільки, скільки звичайна людина не заробить і за п’ять років. А він міг такі гроші заробити за день. І хай  нечесно – хабарями, відкатами, та іншим, але – ж гроші не тхнуть. А життя треба прожити, так, щоб було що згадати.   
Але не всі з близьких йому людей, розділяли цю думку. 
Двері зали відчинилися.  
Гомін трохи стих.  
Хтось обернувся. Хтось навіть не звернув уваги — мало хто тут вважав за потрібне дивитися на тих, хто заходить, якщо це не міністр або великий бізнесмен.  
А тим часом, до столу впевнено йшов  Денис — єдиний син Юрія Олександровича, з яким у батька були дуже напружені стосунки.  
Дениса виховувала бабуся. А вона у минулому була, ще за часів Радянського Союзу, з тих, кого називали «честь та совість, нашої епохи» І Лідія Максимівна, була дуже проти зятя, якого все життя вважала крадієм, та кар’єристом. Ще з тих пір, коли він був простим директором школи. А вже після того, як він пішов у політику, та його статки почали рости у геометричній прогресії, і зовсім стала зневажати. 
Вона виховала Дениса порядною та чесної людиною, вклала у його голову високі моральні принципи. І коли той виріс, вони з батьком стали майже  ворогувати. 
Денис, високий, худорлявий, у простому, але охайному костюмі.  
Він вивчився на адвоката, та тримав свою невеличку юридичну фірму. 
Зараз його обличчя було напружене, щелепи стиснуті. Поруч із ним — дівчина. Вона була одягнена бідно. Ні, не злиденно — ні, але вже надто просто для цього місця. Скромна сукня, без брендів, без прикрас. Взуття трохи потерте. Волосся зібране в простий хвіст. А з прикрас, тільки тоненький срібний ланцюжок на шиї.  
Вона йшла, дивлячись у підлогу, так ніби кожен крок давався їй із зусиллям. Було помітно - їй страшно.  
Вона не знала, куди дивитися, куди подіти руки. І Денис майже тяг її за собою. А весь цей блиск тиснув на неї, як кам’яна плита.  
— О, Юро, твій син прийшов, — хтось кинув напівжартома.  
- Я вже думав ти й не з’явишся. Вимовив батько.  
— Нарешті!  
Та Денис мовчки підійшов до столу, зупинився, та подивився батькові прямо в очі.  
— З ювілеєм, тату, — чітко та коротко сказав він. Навіть не привітавшись. 
Юрій Олександрович вже хотів посміхнутися, але тут його погляд упав на дівчину. І в ту ж мить він поблід. Рука сама потягнулася до грудей. Серце забилося так, що він на мить втратив подих. Він згадав її  
— Ольга?..  
Він схопився за серце і в ту ж мить, безсило опустився в крісло. Його обличчя почервоніло, піт виступив на лобі.  
— Це…  
- Це – ж  неможливо. Що вона тут робить? Звідки вона з тобою? — прошепотів він.  
— Вона буде моєю дружиною, — спокійно, але твердо сказав Денис.  
— Ми кохаємо одне одного. Але, я таки бачу, ви знайомі. І мабуть надто близько.  
Його очі дивилися на батька з такою ненавистю, що кілька гостей мимоволі відвели погляд.  
— Олю, — Денис ніжно обійняв дівчину за плечі,  
— Ти хотіла сказати тост.  
Він підбадьорливо стис її руку.  
— Нічого не бійся, мила моя. Кажи сміливо.  Я з тобою. Він простягнув їй келих з вином.  
Ольга підняла очі. Поволі. Нерішуче.  
Вони були втомлені, але в них було щось тверде, холодне — як лід після довгої зими.  
Вона взяла келих, трохи здригнулася, але голос її був чіткий.  
— Я вип’ю за те, щоб ви більше не залишалися безкарними, — сказала вона, оббігши очами присутніх, а потім  дивлячись просто на Юрія Олександровича. —  За те, щоб ви хоча б інколи відчували муки совісті.  
Вона зробила паузу. Видихнула. 
— З ювілеєм, Юрій Олександрович.  
Випила вино залпом і, ніби сили залишили її, притулилася до Дениса.  
У залі повисла мертва тиша.  
— Денис… — хрипко почав Юрій Олександрович.  
— Це що за дешева вистава? Він дивився то на сина, то на дівчину. Піт стікав по скронях. Та у голові мимоволі почали спливати спогади:  
Рік тому Вона, ця дівчина  зайшла до його депутатської приймальні тихо, нерішуче. Сиділа навпроти, стискаючи сумку.  
— Мене звати Ольга… — сказала тоді.  
— Моя ненька… Вона дуже хвора. Нам сказали, що потрібна термінова госпіталізація. Але без направлення, без грошей… Я… 
- Я не знаю, що робити…  
- Допоможіть. 
А він тоді дивився на неї, як на річ. Оцінював.  
— Ну… — протягнув він.  
— Можна й допомогти. Але ж ви розумієте… просто так нічого не буває.  
Він усміхнувся. Дівчина сподобалася йому. Така вродлива. Струнка, свіжа, і заради матері готова на все. 
— Відпрацюєш. Ну, сама здогадайся як. І тоді мати буде жива та здорова. Сказав він, підійшовши до дівчини, та поклавши руки їй на плечі.  
Він подумки вже був з нею у ліжку. А вона, здогадуючись, як треба буде відпрацювати, мовчала. Стискала пальці.  
— Мама помре, без допомоги… — прошепотіла.  
— Ну от, — сказав він, посміхнувшись.  
— Значить, домовимося. Дай номер свого телефону, я зателефоную. 
А потім була сауна. Його друзі. Сміх. Приниження.  
Ольга  зціплювала зуби та робила все, що він наказував. І не тільки з ним.  
А коли через день прийшла вимагати виконання обіцянки — він на неї накричав.  
— Ти що, дівко, здуріла?! Думаєш, ти тут в мене одна така?! Чекай, все буде! А потім просто вигнав її.  
- А тепер її мати померла, — сказав Денис. Ніби підсумовуючи спогади батька.  
- Її смерть на твоїй совісті. А я після того, що ти з Ольгою робив… 
Хлопець зробив невеличку паузу. 
- Я більше не вважаю тебе своїм батьком.  
— То про що мова?! — загомоніли гості.  
— Що відбувається? 
І тільки декілька можновладців. Які того дня були у сауні, здогадалися про що мова. 
Але виду не подавали.  
Просто дивилися на реакцію ювіляра. 
І тоді  Денис коротко, чітко та коротко розповів усе. Про приймальню. Про «відпрацюєш». Про сауну. Про знущання. Про смерть.  
— Та що тут казати… — гірко сказала Оля.  
— Ви всі такі самі. І її очі заблищали вогниками. 
- Олю, пішли, вони все одно нічого не зрозуміють. 
Денис узяв її за руку.  
— Все одно до них не дійде. Вони безкарні. 
Ольга та Денис  пішли. Першою отямилася Марія, дружина Юрія Олександровича. Вона піднялася, підійшла до чоловіка та при всіх дала йому ляпаса 
. — Ох  ти –ж і  мерзота, — тихо сказала вона. Та вийшла із зали.  
Але через кілька хвилин свято продовжилося. Гості наливали, пили, сміялися. Інцидент забувся миттєво. Присутні  робили вигляд, ніби нічого не сталося.  
А наступного дня, Оля розповіла все журналістам.  
Місто гуділо.  
Але за кілька днів усе стихло. Та по місцевому телебаченні  вийшов сюжет: молода журналістка з усмішкою розповідала, як «шантажисти намагалися очорнити поважну людину».  
Юрій Олександрович після того випадку, повністю вигнав сина з дому. А мати Дениса, Марія залишилася — за чергові діамантові сережки.  
А згодом, у сауні, з черговими молодими дівчатами, Юрій Олександрович сміявся з прокурором, суддею та  начальником поліції:  
— Отакі тепер діти… невдячні… І всі сміялися разом з ним.