Патріот рідного краю

Володимир Ілліч Жлобов на словах, у душевних п’янках з друзями, дуже любив село. Тим паче він і був з нього родом.  
І хоча приїздив він на батьківщину, зокрема  тільки попити горілки на ставку з кумами та друзями. Так би мовити – на природі. Все одно вважав себе патріотом рідної домівки.  
У селі Вербівка пройшло його дитинство. І звідти він пішов у доросле життя.  А згодом став думати про село – що то місце, звідки людина або виривається, або тихо згниває.  
І тепер, коли він у свої сорок п’ять виходив на пенсію  у званні майора поліції, йому було гірко. Він не знав, що буде робити далі. Чим займе себе. Хоча статків у нього було стільки, що вистачило – б спокійно прожити до самої смерті. Але він хотів більшого. 
Місто не дало того, на що він сподівався, а служба — не принесла справжніх, на його думку, грошей, про які він мріяв.  
Звісно Володимир Ілліч не був святим, але крім квартири з дорогим ремонтом, гарної нової автівки, великої батьківської хати у рідних Вербівцях, та добрячого рахунку у декількох банках, він нічого не заробив. Але – ж  здоров’я служба витягла з нього добряче. І найбільш дошкуляла зношена алкоголем печінка, та пережитий інфаркт, який він отримав під час однієї  з прокурорських перевірок, роботи його підрозділу по боротьбі з економічними злочинами.  
Тоді його рахунок у одному з банків добряче зменшився. Ні, не на лікування. Хоча на нього також. Тоді  Жлобов просто купив собі спокійне життя.  
І от тепер, посада, погони, страх у чужих очах. Легкі гроші — усе це лишалося в минулому.  
Володимир Ілліч Жлобов мучився, і   не знав як тепер жити далі.  
Рятівну ідею підкинув його керівник, та друг, полковник Котов. Коли Жлобов з пляшкою коньяку прийшов до нього пожалітися на розбите виходом на пенсію життя. 
Семен Павлович вислухав його, та жалісно похитав головою, ніби співчуваючі. 
– Нічого не поробиш, друже. Сказав тоді полковник.  
- Всі ми згодом йдемо на спокій. Та, випивши третю чарку,  трохи подумавши запропонував ідею: 
— Ти розумієш, Володю, — говорив він, наливаючи собі та вже колишньому колезі. 
— У нас тепер всюди реформа. Громади, бюджети, повноваження. Боротьба з корупцією. Чесна влада, і таке інше. І скажу прямо – твоє село, звідки ти родом — золота жила. Треба тільки, щоб тебе обрали. На посаду голови місцевого ОТГ. 
— Та хто мене там за пройдешні роки знає та пам’ятає? — Недовірливо хмикнув Жлобов.  
— Ти, Володю, за це не хвилюйся. Тепер полковник дивився йому просто у вічі. 
Місцеві активісти добре знають, як зробити героя з будь-кого. Двадцять тисяч доларів  — і ти народний спаситель.  
Так Володимир Ілліч  став «надією громади».  
Три села — Вербівка, Круча й Малі Озерця — раптом дізналися, що їх земляк, майор поліції у відставці Володимир Ілліч Жлобов, є чесним, принциповим, безстрашним борцем із корупцією, людиною порядку та твердого характеру. Просто національний герой.  
Ні, про нього таки балакали десь поза очами, що він нібито на ставкові п’яний гопака танцював, та шльондр разом з друзями привозив. Але пакети з гречкою та кількою у томаті, робили свою справу.  
Електорат поступово переконувався у його чесних та твердих намірах, щодо розбудови рідного села у щось феєричне.  У те місто, де дуже багато людей, будуть тільки мріяти купити хату та жити. Про це він розказував вібірцям на зустрічах.  А листівки з календариками, на яких він квітнув щасливою переможною посмішкою, вже висіли майже у кожній хаті.  
А ще, для більш продвинутих,  в соц мережах були викладені, розповіді про його «героїчні спецоперації».   
Усе це працювало, як годинник. Затикаючи любі заперечення проти його кандидатури. 
Тож на місцевих  виборах його обрали без проблем. Абсолютною більшістю голосів.  
У день входження на царювання, Жлобов стояв у залі сільради та вже дивився на людей зверху вниз — так само, як колись у своєму кабінеті, коли  вимагав гроші щоб закрити чергову карну справу.  
— Ну що, Володю, — Сказав тоді йому Котов, міцно потискаючи   руку,  
— Поздоровляю. Тепер роби собі далі.   Ти вже сам собі керівник. А як робити — сам знаєш. Тільки  не забувай ділитися. Зокрема зі мною. А я щось піде не так, я тебе прикрию.  
І от. Трохи згодом. Розібравшись з місцевими реаліями, та бюджетом громади, Жлобов більше не зволікав.  
Вже за місяць штат ОТГ зріс із десяти до сорока осіб. У Жлобова хутко з’явилися нові радники, помічники, консультанти, заступники заступників. І усі — «свої». Кум, сват, колишній підлеглий, знайомий знайомого. Навіть двоюрідний брат Ванько, який не отримав навіть повної середньої освіти, і до цього працював таксистом, тепер був його першим замом.  
Володимир Ілліч дбав тільки про те, щоб люди надійні були.  
У місцевій школі швидко змінили директора — занадто багато зайвих питань ставив. І грошима. Які були виділені з області на школу ділитися не хотів. І нічого, що Василь Якович проробив у школі тридцять років, та його поважали усі. На його місце тепер прийшла тиха жінка. Подруга куми Жлобова. Ярина Семенівна, яка до цього була нянечкою у дитячому садочку, та добре вміла мовчати.  
А через місяць вона якось швидко купила нову автівку, списав на затулення протікаючого  на школі даху старим шифером, декілька сотен тисяч гривень.  
У сільській лікарні також «оптимізували витрати» Відправили на пенсію стару принципіальну лікарку Ольгу Данилівну, та  звільнили останню медсестру.  
— А що ви хотіли? — розводив руками Жлобов на сході села.  
— Це реформа медицини. Ми вже розмістили на сайтах з пошуку працівників оголошення, що нам потрібен молодий лікар та медсестри. Навіть ставку додаткову не пожалкували – шість тисяч гривень. Більше не можемо – грошей у бюджеті немає. От і шукаємо довго. А поки терпіть.  А ні, то самі шукайте. Я не відділ кадрів. 
А гроші з бюджету ОТГ, яку вже потроху між собою місцеві мешканці стали називати ОПГ, тим часом  зникали зухвало та відкрито.  
Дороги ремонтувалися лише на папері, дитячі майданчики існували тільки у звітах, а закупівлі проходили через фірми-одноденки, з дуже великою націнкою.  
А верхом творчості голови ОТГ став парканчик круг базару, з відходів місцевої лісопилки, за який по паперах, віддали майже міліон гривень.  
Усі все бачили. Але всі мовчали.   
Ну майже всі.  
Знаходилися звісно і сміливці. Які на сесіях  ради ОТГ казали все що думали у вічі. Але з такими Жлобов розправлялися швидко: одного побили якісь злодії, у другого згоріла хата, а у третього просто пограбували його крамницю.  
І у всіх цих випадках, поліція працювала, але нікого знайти не могла. Хоча багато хто знав, чиїх то рук справа 
Тричі на Жлобова відкривали кримінальні впровадження. За розпилення місцевого бюджету, за корупційну діяльність, та за те що він власноруч побив депутата від села Кринички Івана Павличенко, за те що той  у вічі обізвав його нахабним злодієм. І тричі усі справи  розсипалися, як карткові будинки.  
Свідки раптом як по чаклунству, міняли свої покази, документи губилися, перевірки закінчувалися нічим.  
Вінцем діяльності Жлобова, стало випадкове спалення у пічці охоронником та двірником Степаном, паперів з підписами місцевих жителів на дострокову відставку голови ОТГ. (За це підписалося більше як половина громади).  
- Я ж не знав що то дуже важливі папери. Виправдовувався Степан перед слідчим.  
- Вони на підвіконні лежали. А я людина темна, думав що то сміття.  
А через тиждень перекрив дах на своїй хаті з виділених бюджетом ОТГ коштів. 
— Недоторканний, — шепотіли про Володимира Ілліча у  селах.  
— У нього дах. Та дуже вже міцний.  
А одного ранку Жлобов не прийшов на роботу. І як це не дивно, не відповідав на дзвінкі. Його телефон був поза зоною досяжності.  
А за два дні рибалки знайшли тіло у річці, трохи нижче за течією. Вже спухле та посиніле. 
Офіційна версія — нещасний випадок.  
Пенсіонер, алкоголь, слизький берег. Неофіційних версій було більше. Одні казали — сам. Не витримав тяжкої долі.  
Інші казали — що голові ОТГ добрі люди  допомогли. Мовляв занадто багато на себе брав. Занадто багатьом у селах перейшов дорогу.  
Поховали його тихо. Без гучних промов та оркестру. А громада ще довго дивилася на річку з недовірою — ніби вода могла колись розповісти правду. Але річка мовчала. Як і більшість із тих, хто колись за нього голосував. 
І тепер скоро знову позачергові вибори.  
На цей раз у голови ОТГ балотується якийсь дядько з району. І місцеві активісти вже розносять пакунки з гречкою по хатах.