Власна пекарня

ВЛАСНА ПЕКАРНЯ 
Маленьке містечко Березівка завжди жило тихо та розмірено, так немов у ньому зупинився час.  
Тут майже усі знали одне одного по імені, а новини розліталися швидше, ніж запах свіжоспеченого хліба з єдиної на всю округу старої пекарні.  
Власником цієї пекарні був Степан Григорович — кремезний чоловік років шістдесяти з густими вусами та суворим поглядом.  
Його пекарня працювала ще з радянських часів, і в місті вважалося, що саме тут печуть «найкращий  у світі хліб». 
Степан Григорович, любив повторювати:  
— Наш хліб — то не просто їжа, то частинка душі.  
Ніхто не наважувався йому заперечити, хоча з кожним роком його випічка ставала все більш прісною, а черги — все коротшими.  
Дуже вже Степан Григорович Полюбив гроші. Тому не маючи конкуренції на місцевому рівні,  економив на всьому що тільки можливо.  
Бізнес приносив йому гарний прибуток, завдяки тому, що  звичка та  повага до старих традицій тримали клієнтів біля його дверей.  
Але одного весняного дня в центрі міста, у приміщенні колишнього продуктового магазину, який зачинився ще рік тому,  з’явилася яскраво-рожева вивіска з написом: «Солодкий рай».  
Містяни з цікавістю поглядали на новий заклад. Хтось перешіптувався:  
— Кажуть, якась молодиця з Києва приїхала. Хоче тут бізнес зробити. 
— І що вона тут  забула? У нас і так Степан пече, навіщо ще хтось?  
— Та, мабуть, моди столичні нам привезе. Типу там круасанів  якихось. 
Власницею нової пекарні виявилася Катерина, або просто Катя — молода білява жінка трохи за тридцять.  
Вона повернулася в рідну Березівку після того, як її життя у столиці пішло шкереберть.  
Колись вона працювала в престижному ресторані пекарем - кондитером, але після конфлікту з шефом та невдалого роману з колегою, Катя вирішила, повернувшись на батьківщину,  почати все з нуля.  
Місто Березівка, було для неї рідним, хоча й здавалося зараз великим селом, після галасливого Києва.  
Вона орендувала невелике приміщення. Зробила ремонт власними руками та відкрила пекарню своєї мрії — з кавою, тістечками та ароматом кориці, який відчувався навіть  на сусідній вулиці. І хлібом. Який пекла сама. Власноруч. Вкладаючи у нього усю душу. 
У день відкриття Катя прокинулася о п’ятій ранку. Вона розчісувала волосся, вдягала білий фартух і зупинилася на мить перед дзеркалом.  
— Ну що, Катерино, — сказала вона сама собі,  
— Або зараз, або ніколи. Тепер ти, люба, нарешті, сама собі господиня. 
До обіду в пекарні вже було людно. Люди з цікавістю розглядали вітрини з кексами, круасанами, торти з ягодами та різнокольоровими кремами. Пробували хліб, тістечка 
Дехто вперше бачив таку красу не на екрані телевізора, а на власні очі.  
— Оце так на тобі! — Вигукнула баба Галя, тримаючи в руках кекс із лимонною глазур’ю.  
— Та він неначе з картинки!  Аж їсти жалко. 
— І смак не гірший, таки спробуйте — підморгнула їй Катя, простягаючи  ще одну серветку.  
Люди виходили задоволені, і навіть ті, хто спершу бурчав, мовляв, «модерні штучки — не для нас», швидко змінювали свою думку після першого шматочка. Але не усім була до вподоби ця крамничка. А в першу чергу  Степану Григоровичу, який сидів того дня, у автівці напроти нової пекарні,  та спостерігав за натовпом з похмурим виразом обличчя.  
Йому зовсім не подобалося, що хтось посмів зазіхнути на його багаторічну монополію. Та ще й зробити йому добрячу конкуренцію. 
— Дурниця, це все — пробурмотів він сам собі.  
— Пограється дівчина, та й закриється. Тут їй не Київ, тут люди звикли до справжнього хліба. Без витребеньок. Він казав так, бо верхом його асортименту були пиріжки з м’ясом, біляші, та булки з маком, та повидлом. 
Та минув тиждень, другий, і покупців  у його крамничці поряд з пекарнею, помітно зменшилися. Особливо боляче було спостерігати, як його постійні клієнти виходили з «Солодкого раю» з пакетами випічки, та задоволеними обличчями.  
Одного вечора Степан Григорович таки не витримав і сам зайшов у нову пекарню під виглядом звичайного покупця.  
Катерина  саме прикрашала черговий торт, який вже був замовлений.  
Коли почула позаду низький, трохи сердитий голос:  
— Ну що ж, гарно тут у вас. Але, якось іграшково.  
Вона озирнулася, впізнала його та чемно посміхнулася:  
— Дякую, Степане Григоровичу. Для мене велика честь, що ви завітали.  
Може, скуштуєте наш новий торт із абрикосами? Я пригощаю.  
— Не люблю я ті ваші модні іноземні штуки, — відмахнувся він.  
— Абрикоси… Я, може, хліб справжній ціную. Без витребеньок.   
Катя тільки знизала плечима:  
— У нас також є і хліб — цільно зерновий, з насінням льону, кунжуту. Можете спробувати.  А є звичайний – сірий, білий. Який вам до смаку?  
Степан Григорович, глянув на неї так, ніби вона щойно запропонувала йому жаб’ячі лапки.  
— Ти, дівчино, не думай, промовив він.  
- що Березівка тебе чекає з розкритими обіймами. Тут у нас свій порядок.  
— Я знаю, — спокійно відповіла Катя.  
— Але, може - ж, час змінюватися?  Люди, що мешкають тут заслуговують на щось нове. Чи ви проти нового, та цікавого?  
Він лише буркнув щось собі під ніс і вийшов, грюкнувши дверима.  
Наступного дня по місту поповзли плітки.  
— А ви чули? — пошепки казала в магазині одна жіночка іншій.  
— У тієї Каті рецепти крадені! Кажуть, у столиці вона когось обдурила і втекла сюди. Сховалась у нас.  
— Та що ви! — Дивувалася друга.  
— Я й не знала. А я вже доньці круассан у неї купила…  
- Нічого, довго вона не пропрацює. Закриють її крамничку. По судам затягають.  
Катя спочатку не звертала уваги на пересуди, але коли кілька клієнтів прямо запитали її про це, зрозуміла, що справа серйозна.  
Вона здогадувалася, звідки ростуть ноги.  
Степан Григорович вирішив боротися з нею не чесною конкуренцією, а словами. Він користувався тим, що в Березівці його усі знали та поважали. Тому йому було легко запускати плітки.  
Ввечері Катерина, якої покупці набалакали багато чого поганого, була вщент морально  виснажена й ледь стримувала сльози.  
Намагалася заспокоїти її лиш Оксана, яка допомагала їй у пекарні.  
— Що трапилося? — стривожено запитала вона.  
— Степан почав розпускати чутки, що я краду рецепти. Що в мене одна хімія, та геть нічого натурального. Що те що у моїй пекарні продається, все тільки шкідливе для здоров’я.   
Каже, що все моє — це лише підробка під натуральну здорову продукцію.  
— І що ти збираєшся робити?  
Катя глибоко вдихнула:  
— Довести всім, що він бреше. І перемогти його чесно.  
Через декілька днів,  вона влаштувала безкоштовний майстер-клас просто у пекарні. Виставила стіл посеред залу, продукти, і прямо на очах у людей приготувала свій фірмовий торт.  
Зібралося чимало народу,  та  захоплено спостерігали.  
— Бачите? — Усміхалася Катя.  
— Усе робиться тут і зараз. Ніяких секретів. Хочете рецепт — записуйте! Це мій рецепт. Я сама його придумала. Як і інші. 
Цей неординарний вчинок викликав фурор. Люди почали говорити не про плітки, а про талант Катерини.  
А Степан Григорович лютував. Йому здавалося, що весь світ змовився проти нього. Тим паче, що клієнтів у нього ще поменшало. 
Тоді він вирішив діяти ще жорсткіше. Одного ранку Катя прийшла у пекарню й виявила, що вікно розбите, а кілька дорогих тортів та тістечок розкидані по підлозі. А ще вщент побиті вітрини. 
Викликали поліцію, але слідів майже не було. Лише на підвіконні залишився шматочок штанів  — такий, в яких Степан Григорович часто був одягнений.  
Оксана просто кипіла від гніву:  
— Це точно він! Треба йти йому морду бити! Вона сказала про свою підозру слідчому, але той незважаючи на докази, лиш знизували плечима. 
- будемо шукати зловмисника. Казав він. 
- Але я не обіцяю, що ми його знайдемо. Так казав і дільничій. Капітан Пасько. Його кишеню, вже, мабуть як і слідчого, вже гріли гроші від Степана Григоровича. 
— Ні, не будемо поводитися як дикуни — спокійно сказала Катя, Оксані, хоч і сама була на межі.  
— Якщо ми почнемо воювати з конкурентом брудними методами, чим ми будемо кращі за нього?  
Вона вирішила дочекатися фестивалю, який мав відбутися в обласному місті  за два тижні.  
Щороку на ньому обирали «Найкращий хліб та випічку області».  
Катя знала: якщо виграє, це буде неабияка реклама. Про неї напишуть місцеві газети, та покажуть по телебаченню. І люди остаточно повірять у неї. Але якщо програє, то може залишитися без бізнесу взагалі. 
У день фестивалю площа була переповнена. На сцені стояли столи, заставлені булочками, тістечками й хлібами.  
Степан виставив свій традиційний чорний, як він казав – геть повністю натуральній  хліб та пироги з капустою, які й правда були в нього смачними.  
А Катя — цілу палітру десертів та свіжоспечений хліб із журавлиною та горіхами.  
Коли настав час дегустації, журі довго обирало. Голова журі давній товариш Степана Григоровича, розмахував руками, щось доказував своїм колегам. І це вже починало походити на скандал. 
Люди хвилювалися, перешіптувалися. І нарешті голова журі підняв руку: — Перемогу здобуває… Тут він якось дивно поглянув на Степана. «Солодкий рай» Катерини Мельник! З Березівки.  
Площа вибухнула оплесками.  
А сам Степан Григорович, погрозив йому пальцем. Він не розумів, чому так вийшло. Адже перемогу завжди отримував він.  
А Катя стояла, тримаючи диплом, і не могла стримати сліз радості.  
Степан Григорович, блідий як полотно, сам підійшов до неї.  
— А ти молодець, дівчино, обійшла мене — буркнув він неохоче.  
— Бачу, вмієш працювати. Може, й справді час мені на пенсію. Він був дуже невдоволений, адже журі більшістю голосів, таки переконало свого голову, і той нічого не зміг зробити.  
Катя подивилася на нього і щиро відповіла:  
— Ви й так багато зробили для нашого  міста, Степане Григоровичу. Може, будемо не ворогами, а колегами?  
Він зітхнув і вперше, через силу  посміхнувся.  
— Домовилися.  
Він розумів. Що тепер, якщо щось не зробити, клієнтів не буде взагалі. 
А через тиждень. «Солодкий рай» Катерини спалахнув.  
- Замкнула електрика. Казав слідчий.  
- Я ж так і знав, що ця київська тітка, геть неуважна. Казав капітан Пасько.  
А Степан Григорович, підійшовши до геть роздавленої тим що сталося Катерини по батьківські обійняв її за плечі і промовив.  
- Я ж тобі казав, дівчинко, що все це добром не кінчиться. А втім у мене для, у моїй пекарні, є місто кондитера.