17

У нас було цілих п’ять днів кохання. Ми майже не працювали, а весь час проводили разом, у обіймах один – одного, поцілунках і ліжку. Природа дозволяла нам прогулюватися по лісі, збирати суниці, які так смачно пахли, а ще милуватися навколишньою красою.

• Як ж не хочеться повертатися! – сумно промовила, коли поверталися з прогулянки. – Ця природа, будиночок і все навколо, - покрутилася, - не хочуть мене полишати. І за ці дні я також звикла до них.
• А я до тебе, Софіє! – пригорнув до себе і зупинив, тримаючи в обіймах. – Я хотів би, після повернення, щоб ми …. – на секунду замовк, мабуть, щоб перевести дух, - щоб ми жили разом. Як ти на це дивишся?

Я задумалася, бо дещо мене зупиняло, вірніше – дехто.

• Я б з радістю погодилася, але… - промовчала, щоб зважити всі за і проти, - ти ж живеш поруч зі Стасом. А я б не хотіла бути його сусідкою, бо побоююся його.

Алекс посміхнувся і ніжно торкнувся моїх губ.

• Маленька моя дівчинко! – пригорнув до себе. – Я тебе нікому не дам ображати. А зі Стасом тобі не доведеться бачитися, бо я там більше не живу.
• Ти з’їхав? – здивувалася. – Чому?
• Два роки тому. – зізнався він. – Коли, ми розійшлися і Стас зробив аферу з цими фото.
• Зрозуміло!

Ми підійшли до будинку і мій коханий відчинив хвіртку, пропустивши мене вперед.

• Тепер це мій дім! – розкинув він руки в різні боки, ніби обхоплюючи ними всю територію. – І твій, якщо ж звісно захочеш!
• То, ти мені брехав! – прискіпливо поглянула на нього, посміхаючись. – Це найкраща брехня в моєму житті і найщасливіша.

Я кинулася йому на шию і почала обціловувати все обличчя.

• Звісно, я згідна жити з тобою, коханий! – прошепотіла.

Він посміхнувся і пригорнув міцніше до себе.

• Я знав, що ти погодишся.

Зайшовши в середину, пішли на кухню готувати вечерю.

• Алексе, - промовила, нарізаючи томати. – У нас взагалі аврал з документами. Після завтра повертатися, а у нас куча незавершеної документації. Що скажемо нашим керівникам? – поглянула на нього.

Він підійшов до мене.

• Не хвилюйся, крихітко! – обійняв. – Все вже давно зроблено.
• Як? Коли ти встиг? – не розуміла. – Так, - тільки до мене почало доходити, - ти це все підлаштував, щоб бути зі мною?
• Не ображайся, будь ласка! – поцілував у щоку. – Я хотів побути з тобою наодинці і випросити, ні, вимолити останній шанс на примирення. А ти тоді була така недоступна, що я змушений був придумати такий план.

Я спочатку образилася на нього, але зваживши все була тільки рада цьому.

• Розум до людей приходить з роками, милий! – посміхнулася і обвила його шию руками. – Правда?
• На що, ти натякаєш, а? – почав розстібати кофтину. – Хочеш сказати, що я старий? Зараз перевіримо на скільки це правда.

Він перекинув мене через плече і поніс до вітальні. Скинув з себе футболку і почав доводити свою правоту.

• Алексе! – зупинила його. – А як же вечеря? Все майже готове?
• Почекає!

І справді, вона почекала! Тож, закінчивши свої дорослі ігри, ми розігрівали те, що ще було їстівне.

В ті моменти, поруч із ним я була по- справжньому щаслива. Я не могла надихатися ним, хотіла, щоб він був поряд весь час, тому коли поверталися на роботу, ледве не плакала.

• Як ж я буду без тебе, коханий? – торкнулася його руки.
• Я сам не знаю, як буду без тебе! – поцілував її. – Якось впораємося, дівчинко моя. Я буду забирати тебе з роботи і відвозити, ми ж тепер живемо разом!
• Так! – солодко протягнула, опустившись у крісло. – І я цьому дуже рада. Тільки, як про це сказати Лані? Ми ж з нею завжди разом.
• Думаю, якщо вона хоче, щоб ти була щаслива, заперечувати не буде.

Я і справді задумалася, як їй пояснити всю цю ситуацію, але думаю вона мене зрозуміє, коли дізнається, що ми з Алексом знову разом.

Машина зупинилася біля мого під’їзду і я поцілувавши Алекса вийшла. Він поїхав залишивши мені приємні спогади, але завтра ми знову будемо разом. Швидше б це завтра наступило! Піднявшись до своєї квартири, подзвонила у двері. Лана довго не відчиняла, спочатку подумала, що вона ще на роботі, але ж робочий час закінчився. Вийняла телефон і подзвонила. Прислухавшись, почула мелодію у квартирі.

• Де ж ти, Лано! – промовила до себе.

Через кілька хвилин, замок у дверях клацнув і вийшла Лана, заправляючи халат.

• Привіт, подруго! – весело промовила я і побачила її злякане обличчя. – Ти мене не чекала?
• Привіт! – посміхнулася вона. – Вибач, але і справді не чекала. Проходь, тільки я не сама.
• Тут якийсь хлопець? – здивувалася. – Я його знаю? – прошепотіла.
• Знаєш. – також пошепки відповіла, коли я пройшла до своєї кімнати. – Це…Тьома.
• Той з клубу? – мало не впала від здивування. – Ти, що, він ж зовсім ще зелений?
• Софіє, вибач, але я сама вирішу, дорослий він чи ні, добре? – розсердилася вона.
• Добре! – зачинила двері, коли вона виходила.