13

Два роки по тому

• Донечко! – підбігла до мене мама в аеропорті і міцно обійняла. – Ну, нарешті прилетіла. Як твоє відрядження?
• Мамусю! – поцілувала її. – Давай розповім, коли приїдемо додому. Ти ж знаєш, що дорога сильно виснажує мене.
• Добре, добре! – відповіла і взявши мене під руку, іншою допомогла везти сумку.

Аж не віриться, що прилетіла додому. Цілий рік не бачила рідних, бо перебула знову в Англії, у самому Лондоні і тепер повернулася до свого містечка.

Після закінчення університету, спробувала себе на посаду в одній крутій фірмі і мені пощастило, отримавши місце перекладача. Тож, змушена була їхати до їхньої філії у Лондоні на цілий рік. Я щаслива, що поїхала, адже ця подорож не тільки мені була потрібна для роботи, більше, щоб зібратися з думками і залікувати душевну рану.

Говорять, що час лікує, насправді – лише допомагає трішки забути те, що ще й досі сильно болить. За цей час, я не зустріла такого чоловіка, який би змусив моє серце так шалено битися, як це було  з Алексом. Тому, я й досі самотня. Після нашої останньої зустрічі, ми більше не бачилися. Був лише один дзвінок, але та розмова була безрезультатною. Так, Алекс вибачався, говорив за Мілану, але образа так глибоко засіла в серці, що я не змогла вибачити, хоча ми більше і не були парою. Він зробив мені дуже боляче, по – перше, коли вирішив розійтися, не поборовшись за кохання, а по- друге – зрадивши з Міланою. Тому, тішила себе, що поїхала звідси. Лана також працювала у цій фірмі, тільки секретарем.

Що стосується Стаса, то ми ще кілька разів бачилися. Він приїздив до мене, намагався поговорити і змусити бути з ним. Я відмовила йому і він розсердившись поїхав. Останній раз, припхався на мій випускний. П’яний ще й з якоюсь сумнівною компанією. Староста групи змушена була викликати поліцію, бо ці хлопці і справді були невгамовні: били посуд в ресторані, чіплялися до дівчат, а найголовніше, що я помітила, це шалений погляд Стаса. Йому це дуже подобалося, приносити шкоду іншим людям. Я хотіла зателефонувати Алексу, щоб він забрав його, але гордість не дала мені цього зробити. Набридла ця сімейка!

Ми їхали знайомою мені вулицею і я не могла натішитися прекрасним краєвидом. Таких красивих дерев, та й взагалі природи немає в Англії. Сонечко світить на багато яскравіше, ніж там. А ще немає стільки опадів. Не дуже люблю дощ і грозу, особливо. Відчинила вікно і вдихнула цей аромат! Від нього посміхнулася.

• Коли їдеш до офісу? – запитала мама, поглянувши на мене в дзеркало.
• В понеділок. Тож, ще кілька днів відпочину і знову до роботи.
• Так. І знову залишиш нас самих. Столиця кличе!
• Мамо! Так ж не все життя мені жити біля вас. Я ж приїздити буду. Лана, ось скільки часу там живе і нічого, її батьки тільки задоволені цим.
• А ми – ні! Ми сумуємо за тобою.

Після всього того, що з нами сталося я пробачила мамі, бо зрозуміла, що вона була права, коли розлучила мене з Алексом.

Ось і мій будинок! Як завжди гарно пострижений газон і невеличка клумба із квітами. Мама любить за ними доглядати, а вони віддячують їй за це гарним і щедрим цвітінням. Зараз середина літа, якраз пора цвітіння високорослих майорів і гладіолусів. Вийшла з машини і поглянула на цю красу.

• Мамо! У тебе все як завжди – краса навколо! – зупинилася біля квітника.
• Дякую, люба! – промовила мама і ми пішли до будинку.

Ввійшовши, відчули приємний аромат з кухні.

• Тато, куховарить? – переглянулася з мамою.
• Так! – підморгнула мені. – Мене відправив за тобою, а сам сказав, що приготує твою улюблену запечену курку.
• Справді? – не повірила я і посміхнулася.

Я постукала і на мій шум вибіг тато.

• Привіт, дорогенька! – вигукнув він і обійняв мене сильно – сильно.
• Татусю! – пригорнулася до нього. – Як ж я рада тебе бачити. Я так скучила за тобою.
• А я за тобою, донечко! – кількахвилинні обійми зробили свою справу і ми попрямували на кухню.
• Я тільки речі занесу і перевдягнуся! – швидко промовила і побігла до своєї кімнати.

Ввійшовши, поглянула у вікно. Будинок не змінився, але сусіди були вже не ті. В ньому оселилася стара подружня пара. Якраз помітила їх, коли ті були на подвір’ї. Це так мило, спостерігати за ними. Тітка Ірина сидить у своєму кріслі – гойдалці, а дядько Орест, читає їй книжку. Мабуть, любовні вірші! Від цих роздумів посміхнулася сама до себе. Якесь приємне тепло огорнуло мене, мабуть потрібно шукати і своє кохання. Можливо, столиця допоможе мені у цьому?!

Ці кілька днів проведені вдома, допомогли мені оговтатися від переїзду і я з новими силами прямувала до Києва. Дорога була не з легких, бо було сильно жарко і в маршрутці відчувалася задуха. Хоча шофер і відчинив люк, але ніякого результату це не давало, тільки навпаки пил ще більше осідав на моїх світлих штанях. Тішило лише те, що вже скоро приїду на квартиру і побачу Лану. Перед цим, ми спілкувалися і я їй повідомила, що вже в дорозі. Вона голосно закричала, адже цілий рік ми не бачилися і потрібно було стільки всього розповісти.

Нарешті приїхали! Забрала сумки, зупинила таксі і ми помчали до моєї зупинки. Столиця – це і справді столиця! Метушня, яка починається з самого ранку і закінчується пізно вночі. Мені трішки важко було тут жити, адже привикла до тиші і спокою. У нас містечко не велике, тож приїхавши сюди голова йшла обертом. Лані, навпаки подобалося тут.

• Софіє! – говорила вона. – Як тобі може не подобатися тут жити? Це ж місто мрій і сподівань. Тут можна знайти такого чоловіка, що всі навколо будуть заздрити. - Тому більшість свого часу, вона цим і займалася. А допомагала їй в цьому, посада секретаря. Безліч чоловік проходило повз неї, адже її робоче місце було якраз біля конференц- зали.