7

Ревнощі – це страшна сила. Інколи вони комусь допомагають дізнатися, на скільки одна людина кохає іншу. А буває – руйнують пару.

Краще б цей ранок зовсім не наставав. Прокинулася в поганому настрої. Очі пекли від вчорашніх сліз, ще й цей ідіотський синець під оком. Важко піднявшись з ліжка, застелила його і поглянула у вікно. Помітила метушню на сусідському подвір’ї. Грізний Алекс командував людьми, які щось вантажили на машину. Значить вже втікає! Від цього стало ще гіркіше на душі. Через півгодини під’їхав червоний автомобіль. Розлючена Мілана вискочила і одразу ж підбігла до Алекса. Вона почала щось кричати і бити його кулаками в груди. Якась знайома ситуація! Потім почала плакати і щось доводити йому, поглядаючи у мій бік. Він не захотів з нею говорити і повернувся назад до будинку. Я відійшла від вікна і присіла на ліжко. Було дуже боляче, бо за цей час він мені не тільки подобався, відчувала щось більше, ніж симпатію. Нічого, що має бути так і буде! Швидко одягнулася і спустилася на кухню. Батьки якраз збиралися на роботу.

• Доброго ранку, донечко! – привіталася мама. – Сніданок на столі.
• Дякую! – лише змогла видавити з себе.

Вони вийшли з будинку, а я повільно їла свій сніданок. У двері постукали. Хто це може бути з самого ранку? Відчинила двері. Переді мною стояв Алекс. Я хотіла їх зачинити, але він рукою притримав їх.

• Почекай, Софіє! – вигукнув  і зайшов в середину.
• Чого тобі? – сердито промовила. – Мені здається ми про все вчора поговорили?
• Якийсь дитячий садок! – важко промовив. – Ти сама собі чогось накрутила і через це страждаємо ти і я.
• Хто із нас страждає, то це – я. А ти, як помітила не втрачаєш час, знову з нею.
• Софіє! – підійшов ближче до мене. – Ти багато чого ще не знаєш про мене. Я хотів тобі розповісти, але ще не настав час, щоб ти вникала у всі ці труднощі мого життя. Я не хочу наражати тебе на небезпеку. Зрозумій одне, ти мені не байдужа і я не хочу втрачати те, що тільки почало зароджуватись між нами.

Я дивилася йому в очі, намагаючись щось там побачити чи зрозуміти правду він говорить чи ні.

• Ти мені дуже сильно подобаєшся і якщо тебе цікавить де я був вчора, можу тобі із впевненістю сказати, що у Мілани я не був. Не знаю, що тобі ще наговорив Стас, але повір мені, будь ласка з нею давно все покінчено.

В ці хвилини дуже хотілося йому повірити. Але, сумніви почали пронизувати мій розум і я вирішила зупинити його.

• Алексе! Вибач, але мені зараз дуже важко. Я не розумію вже де правда, а де брехня. Тому, прошу не ятри мені душу. Давай зупинимо все це, поки воно не зайшло дуже далеко. Мені так буде легше.
• А мені? – поглянув на мене. – Чому ти думаєш тільки про себе? Я зараз почуваюся ніби хлопчисько, бо не хочу тебе втрачати.

Він взяв мене за руки і поцілував їх. Поглянувши на нього і справді сказала б, що переді мною був не той грізний Алекс, яким він був.

• Будь ласка, Софіє. Дай нам ще трохи часу.

В цю хвилину мені хотілося кинутися в його міцні обійми і не відпускати. Але, гордість зупинила мене.

• Вибач! – прошепотіла.

Чи бачив хтось, як змінюється людина, коли розбивають їй серце? Сьогодні я це побачила.  Його красиве обличчя змінилося і нотки суму заполонили його.

• Це твоє остаточне рішення? – з надією поглянув мені в очі.

Я кивнула.

• Тоді, прощай моя квіточко. Бажаю тобі лише щастя!

Він розвернувся щоб іти, а я стояла і в той момент так хотілося зупинити його. Він випередив мене і розвернувшись підійшов і сильно притис до себе. Сльози забриніли на очах і я вперлася обличчям у його тіло. Найніжніші у світі обійми, це - люблячих людей.

• Не плач, Софіє! – витер мені сльози і ніжно поцілував. – Не треба! Я завжди буду поряд, коли тобі потрібна буде підтримка.
• Я передумала! – поглянула на нього. – Не хочу тебе втрачати!

Він посміхнувся і притис ще сильніше.

• Я знав, що ти передумаєш! – поцілував мене ніжно – ніжно. – І був впевнений у цьому, хоча дуже злякався, коли ти відмовила – прошепотів.

Хвилина насолоди один – одним.

• Алексе! – відірвала його від поцілунку. – Вибач, але мені вже час до університету. Я щаслива, що ми примирилися, але ще багато запитань залишилися без відповіді. Тому, давай зустрінемося сьогодні і поговоримо.

Він задумався.

• Софіє! – взяв мене за руку. – Я хотів тобі сказати ще дещо.

Я дивилася йому прямісінько в очі.

• Ти їдеш? – випередила його.
• Так! – поглянув на мене. – Але це нічого не змінює. Мені потрібно повертатися, та й  Стасу потрібно до лікаря.
• Зрозуміло! – настрій знову змінився.
• Я буду приїздити кожних вихідних. Обіцяю!
• Не потрібно пустих обіцянок. Будемо бачити, як буде далі!