6

І що ж робити далі? Як після такої ночі знову навідатися до Алекса, знаючи що там є Стас? Чесно кажучи, ця сімейка зі своїми таємницями починала зводити мене з розуму. Тож, вирішила найближчим часом хоча б щось дізнатися про них.

Прокинувшись, одразу попрямувала до ванної. Синець під оком не давав змоги розслабитися вночі, бо той бік з неймовірною силою щіпав і страшенно болів. Поглянувши на себе в дзеркало, ні на мить не засумнівалася, що побачу таку картину.
- Чого і потрібно було чекати! – промовила в голос.

Оглянувши його з усіх сторін, почала операцію по зафарбовуванню синця. Нанісши кілька шарів тоналки, потім пудри, результат мене хоч трішки звеселив, синець став менш помітним, але все одно, добре придивившись можна його побачити. Спустилась вниз і на мамине прохання поснідати з ними – відмовилася, бо потрібно було б відповісти на багато запитань, а мені вони сьогодні не потрібні.

• Бувайте! – промовила я, зачинивши за собою вхідні двері.

Ще один дієвий засіб для маскування стали окуляри. Хоча і на вулиці не було на стільки сонячно, але мені довелося їх одягнути. Вийшла за межі подвір’я і прямувала на пари до університету. Зненацька попереду мене зупинилася машина. Алекс! Дверцята відчинилися і я сіла на переднє сидіння.

• Привіт! – посміхнувся, ніби тієї важкої ночі не було і ніжно торкнувся губами моєї щоки.
• Як ти? – відповівши на його поцілунок поглянула на нього. Було помітно, що він мало відпочивав, про це свідчили синці під очима.
• Поки все під контролем. Трохи важкувато, звичайно, але головне щоб Стасові стало легше.

Я винувато опустила голову, бо відчувала провину, адже через мене він постраждав.

• Ей! – взяв мене за підборіддя рукою і підняв голову. – Навіть і не думай себе винити. Що сталося, те сталося і я щасливий, що ти вчора не постраждала, бо я б цього тим покидькам ніколи б не вибачив. А Стас – одужає і все буде добре. Ти ж мені віриш?

Посміхнулась у відповідь на такі слова.

• Звичайно, що вірю.
• Тоді до університету?
• Так, бо спізнюся на пари.

Він ще раз поцілував мене у щоку і машина рушила.

• Алексе, а ти куди їдеш? Я думаю не спеціально мене везеш до універу? – поцікавилася.
• І так і ні. Ліки закінчилися за ніч, тому їду до аптеки, поки він спить. От і вирішив підвезти тебе. Нам ж по дорозі.
• Як завжди!

Ми поглянувши один на одного – посміхнулися і я ввімкнула радіо. Музика трохи розслабила мене і в такій невимушеній атмосфері, ми під’їхали до універу.

Він, як завжди галантно відчинив мені дверцята і я вийшла на вулицю.

• Дякую! – промовила і посміхнулася до нього.

Алекс ніжно притис мене до себе і поцілував.

• Гарного дня тобі, квіточко!
• І тобі!

Він завів двигун машини і помахав мені рукою, повільно рушаючи. А я, як вкопана стояла і спостерігала за ним. Але, не тільки я одна спостерігала за ним. Олеся з подругою також дивилися в наш бік і повернувшись до них, помітила недобрі відблиски в її очах. Це були ревнощів. Я гордо підняла голову і пішла до універу, не маючи бажання з ними зустрічатися, а тим більше про щось розмовляти. Тому, швидко попрямувала на пари. Зайшла до аудиторії і помітила Лану. Вона помахала мені рукою і я швидко піднялася до наших сидінь. Привітавшись, зняла окуляри і Лана поглянула на мене здивованими очима.

• Не зрозуміла! – протягнула вона фразу – хто тебе так? – оглянула мій синець. – Невже, Алекс..
• Ти що, здуріла. Він би ніколи такого не зробив. Довго розповідати. – махнула рукою.
• Зараз не хочеш говорити, тоді чекаю на повне роз’яснення після пар у нашому кафе.
• Тоді і поговоримо! – посміхнулася.

До аудиторії зайшли Олеся з Іриною. Кинувши неоднозначні погляди в мій бік, піднялися вверх і присіли за нами, хоча завжди їхніми були перші місця. Вирішила більше нічого не розповідати подрузі, адже розуміла, що все що скажу, потім буде використано проти мене. Зайшов викладач і розпочалася пара.

Викладачі повільно змінювалися під час навчання, тому не дочекавшись останньої пари, ми з Ланою вирішили її прогуляти, хоча це бувало вкрай рідко. Ми пішли до кафе, адже Лану розпирало від того, щоб швидше дізнатися подробиці.

• Давай, розповідай швидше, бо я і так довго чекаю. – промовила вона, поки офіціант ніс наше замовлення.
• Коли я поверталася додому на мене напали.
• Хто? – зі здивуванням поглянула на мене Лана.
• Якісь два типа біля парку. Вони схопили мене і хотіли зґвалтувати і їм це майже вдалося.
• Дорогенька моя! – погладила мою руку Лана і я помітила сум в її очах.
• Але в одну мить, коли я вже цього навіть не чекала, біля нас зупинився автомобіль і якийсь хлопець допоміг мені вирватися від них, а сам… - я замовкла, бо ще і досі сльози наверталися на очі. – самого один із бандитів підрізав ножем.
• Ти що?! – подруга зі здивування притулила руку до рота і дивилася на мене круглими очима.
• Я не знала, що мені робити і сіла за кермо. Спочатку хотіла завезти його до лікарні, але він чомусь відмовився, а попросив дістатися до його брата.
• І що ж це за хлопець був? А хто його брат? Він з нашого міста? – у подруги виникло стільки запитань, що я розгубилася на яке із них мені дати відповідь.
• Лано, не спіши! – промовила. – Ти будеш дуже здивована, бо мій рятівник – той хлопець, що приходив вчора до кафе.