1.11 Висновок розділу

І ще. Дивіться, Катастрофа Бронзової доби - це не тільки війни між деякими богами, а ще й появлення нових, сінкретичих, на кшталт Аполлона. Чи зміни форм старих. Хіба дивно, що й наступне Велике переселення народів змінить не тільки етнічний, а й релігійний простір? А хіба зараз ми не живемо в час ще одного переселення? Хіба міфи - це щось далеке?

І тут варто чесно зупинитися. На початку було названо хибними три тези: що існували народи з чітко визначеним пантеоном, що пантеон — це стала ієрархія з роллю для кожного, що сталий пантеон греків (чи скандинавів) справді існував. І ось ми щойно, на матеріалі семи міст, показали... начебто протилежне. У Спарті справді був чіткий, стабільний, ієрархічний культ — з Аполлоном на вершині, і так тривало століттями. В Аргосі так само: Гера, і роки рахували за її жрицями. У Фівах — стала пара Діоніс/Аполлон, кожен зі своєю роллю, храмом, оракулом. На Криті — власний, окремий, тривалий (мaйже тисячу років) культ Велхана під іменем Зевса.
Суперечність тут удавана. Хибними ці тези були не в частині "структура/ієрархія/стабільність" — а в частині "народ" і "єдиний". Кожен окремий поліс — так, мав свій визначений пантеон. Який ставав сталим, лише коли починалась якась його фіксація. Але цих пантеонів було стільки ж, скільки полісів, і жоден із них не покривав "греків" загалом. Спартанець і аргосець не сперечалися б про існування ієрархії як принципу — вони посварилися б, кого саме в ній ставити на чолі. Тобто структура, яку ми інстинктивно приписуємо "давньогрецькій міфології" — реальна, просто вона існує не на рівні уявного єдиного народу, а на рівні окремого міста, та ще й в окремо взятий період. 
Все це повертає нас до етапів формування етносів, до створення міфологій націй. Та важливості того, що саме ви хочте залишити у спадок. Навіть єдиний культурний простір - це не "єдиний" культурний простір, бо в ньому є різні ідеї та думки. Вони весь час намагаються спотворити та знищити супротивників, замістити собою, як колись культи. І через деякий час, без підтримки, без вивчення, без повторення та проголошення, навіть реальні факти обрастають вигадками, стають міфами та можуть бути взагалі забуті. 

Катастрофа Бронзової доби (бл. 1300-1200 рр. до н.е.) знищила декілька цивілізацій держав-полісів: мінойську на Криті, мікенську, на острові Кіпр, усі малоазійські міста, лувійську та хетську, розірвала торгові шляхи й змішала племена. Деякі були вимушені переселитися, деякі знищені, хтось відчув вплив нових прибульців. Саме в цьому хаосі "темної доби" з догрецьких Potnia (Володарок) та малоазійських/дорійських зайшлих божеств за кількасот років викристалізувалися культи Гери, Афіни, Аполлона, Артеміди, Діониса, Афродіти які були канонично включені до великої родини верховного бога індоєвропейських прибульців.
Велике переселення народів IV–VI ст. н.е. також перекроїло античний світ, перетворивши язичницькі імперії на християнські королівства, де давні боги стали святими, демонами або персонажами казок. А зарах ми живемо в епоху чергового зсуву. Масові міграції, деіндустріалізація, цифровізація, глобальні війни та зміна клімату руйнують старі культурні "культи" та звичні ідеологічні "пантеони". Якщо супільство не проголошує, не досліджує і не захищає власні факти та власну локальну історію, їхній простір миттєво заповнюється чужим, спрощеним або ворожим міфом.

Все? Ще, ні! 

Найдавніші космогонії багато про що можуть казати. Але їх треба ще спробувати зрозуміти. Як самі космогонії, так и мислення тогочасних людей, хоча це непросто. Здається, ми часто несвідомо переносимо на давню людину власне розуміння слова "створити". Для нас творець — це майстер. Архітектор створює дім. Коваль кує меч. Інженер збирає машину. Але чи так мислили люди, які ще не знали ні науки, ні техніки в сучасному розумінні? Та й не вміли створювати, лише збирати, виживати, та роздивлятися по сторонах.
Гадаю, ні. Найбільшим дивом для них було не створення речей, а народження життя. Дитина не "виготовлялася" — вона народжувалася. Рослина проростала із зернини. Тварина з'являлася на світ. Навіть світ навколо не стояв на місці: річка народжувалася з джерела, день народжувався з ночі, весна — із зими.
Можливо, саме тому найдавніші космогонії майже ніколи не говорять про створення світу в сучасному розумінні. Світ народжується, вилуплюється зі Світового Яйця, чи постає з первісних вод. Або відділяється від своїх батьків. 
Але народження — це не створення з нічого. Це перехід від простішого стану до складнішого. Немовля не виникає поза матір'ю. Воно спочатку є частиною цілого, а вже потім стає окремою істотою. Можливо, саме так уявлявся й космос: не як предмет, який одного дня хтось зробив, якісь всемогутній майстер. А як живий організм, що поступово ускладнювався. Це було відділення, виділення чи розділення. Саме в цей момент і виникло те, чого раніше не існувало — потенціал.
Поки існує абсолютна спільність, нічого не відбувається. Не існує ні тяжіння, ні боротьби, ні кохання, ні смерті. Але варто світові розділитися на два начала — і між ними виникає напруга, яка й народжує весь наступний Всесвіт! 
Можливо, саме тому найдавніші образи Великої богині-матері такі незвичайні. Бо вона ще не просто жінка, ще не мати у звичайному сенсі. Архаїчні образи містять у собі обидва начала, та показують її самодостатньою, андрогінною, але, безсумнівно, потенційною. Вона є тією повнотою, з якої згодом народжується розділений світ. Не випадково мікенські таблички називають її po-ti-ni-ja — Володаркою, бо слово це має з потенціалом спільний індоєвропейскій корень.
Здається, між словами Потнія й потенціал існує не тільки етимологічний, а ще й світоглядний місток. Тому, що сама po-ti-ni-ja є втіленням потенціалу світу. У ній ще присутнє все, вона ще не Земля, не Небо. Не чоловік і не жінка, не світло й не темрява. Але, можливість усього цього. Тому вона жіночої статі, щоб усе народити.
Лише після першого великого розділення виникають окремі сили, окремі боги, окремі покоління. І тоді зміна поколінь богів починає виглядати зовсім інакше.
Чому поруч із богами існують титани? Чому вони майже не поступаються олімпійцям силою? Чому Океан залишається Океаном, Феміда — Законом, Мнемосіна — Пам'яттю, а Геліос продовжує світити навіть після перемоги Зевса? Тому, що нові боги не знищують старий світ, вони самі виростають поверх нього. А титани стають просто попереднім шаром тієї самої космічної еволюції, бо світ ніколи не створюється одним актом. Він розділяється та постійно ускладнюється.
Саме тому міф нагадує не книгу, а те саме сакральне дерево, в якому кожне нове кільце не заперечує попереднє, а лише робить стовбур товстішим, міцнішим, бо кудись викидаються нові гілкі.
Це, здається, пояснює й іншу закономірність. Будь-яка складна система без постійної підтримки поступово спрощується чи шукає спокою. Людина забуває подробиці свого життя, народ забуває обряди, зникають після цього свята, місцеві традиції. Залишаються лише найміцніші контури та осколки, які, потім, можуть бути згадані в шкільному підручнику. Афіна — богиня мудрості, або Посейдон — бог моря. За кожним із цих коротких визначень можуть приховуватися століття розвитку різних культів, суперечок, місцевих традицій і переосмислень. Можливо, саме тому найважливіше питання полягає не в тому, хто де був першим, а в тому, що саме збереглося, та хто це міг зробити.
І головною причиною, через яку ми сьогодні сприймаємо давньогрецьких богів переважно в афінському викладі, є дуже проста й об'єктивна обставина. Афінам просто пощастило пережити більшість своїх суперників. Фіви та Корінф були зруйновані, Орхомен занепав, Спарта поступово втратила своє значення. Афіни ж залишалися великим культурним центром ще багато століть. А історію, як це часто буває, пишуть не лише переможці, а й ті, кому вдалося вижити.