1.6 Загадка Аполлона

Аполлон — один із найвідоміших і найшанованіших богів! Не лише в Греції. Але от загадок із ним, мабуть, більше, ніж із будь-яким іншим олімпійцем, при тому, що саме цього бога заведено вважати "найгрецькішим", втіленням міри, світла й розуму. Наприклад, у латинів-італіків не було схожого божества, не було з ким ототожнити, тож до них культ Аполлона так і прийшов у первинному вигляді. Хоча була своя Мінерва. Була Діана, яку, правда, римські патриції вважали богинею рабів, пришлою богинею.
Але Аполлон... Погляньмо уважніше. Це відомий переможець змія Піфона та покровитель Дельфійського оракула. Але ж Дельфи належали не йому! За кількома версіями міфу, оракул спочатку був святилищем Ґеї, потім Феміди — тобто жіночого, хтонічного божества землі, а змій-Піфон (привіт і Кекропу!) був його охоронцем. Писали, що Аполлон прибув у Дельфи, де давала передбачення богиня Феміда, і оскільки дракон Піфон, який охороняв вхід до віщувальні, не давав йому проникнути до розселини, він убив його й заволодів оракулом. Той самий прийом: переможець успадковує атрибути переможеного — звідси епітет "Піфійський Аполлон", жриця Піфія, Піфійські ігри. Просто тому, що патріархальне чоловіче суспільство не хотіло бачити святилище з покровителькою-жінкою?
Ім'я Діоніса знаходили на Криті. А що з Аполлоном, його ім'ям? Найдавніша з відомих згадок Аполлона — зовсім не грецька. Вона знайдена в клинописному договорі царя Вілуси (яку ототожнюють із Троєю) Алаксандуса з хетським царем Муваталлісом II, де серед божественних свідків троянської сторони згаданий Аппаліунас під ім'ям бога-громовержця. Тобто перша зафіксована поява "найгрецькішого з богів" — це божество-покровитель Трої, ворога греків у "Іліаді". Є й версія, що пов'язує його через аккадські та хурритські корені з богом чуми Нергалом/Аплу — що перегукується з тим, як у самій "Іліаді" Аполлон насилає на греків мор, і лише пізніше стає світлим богом-цілителем: та ж логіка задобрення небезпечної сили, яку ми вже бачили.
То що ж виходить, найвеличніший символ еллінської "раціональності та світла" — це в своїй основі чужинець, троянець, азієць, бог чуми, який силою захопив чужий оракул богині землі?

Сама Троянська війна, якщо дивитися на неї крізь цю релігійну призму, перестає бути просто сюжетом про невірну дружину й ображену честь — і перетворюється на відголосок куди давнішого релігійного розмежування.
А міф про народження Аполлона це розмежування прямо інсценує. Лето, вагітна від Зевса, зазнає переслідувань по всій ойкумені — ніхто не наважується надати їй притулок через страх перед Ґерою, і лише на плавучому, ще "не справжньому" острові Делос вона нарешті народжує. Змій Піфон, посланий Ґерою переслідувати породіллю, тут виступає не як знаряддя сімейних ревнощів, а як частина війни матері за права саме своїх дітей.

Є в біографії Аполлона й ще одна дивовижа для бога такого рангу: на відміну від Зевса, він на диво нещасливий у коханні. Дафна втікає від нього й перетворюється на лавр. Кассандра отримує дар і одразу ж прокляття на додачу. Марпесса, за яку він б'ється зі смертним Ідасом, у результаті сама обирає смертного — злякавшись, що безсмертний кине її, щойно вона постаріє. Дивна риса для бога, якому належало б сяяти, як сяє в цьому сенсі його власний батько. Схоже, еротична, "чоловіча" поведінка приросла до Аполлона пізніше й не цілком органічно — ніби спочатку функція була іншою.
Варто також згадати й музичні змагання. Фригійський сатир Марсій, персонаж із кола богині Кібели, підбирає флейту й викликає Аполлона на змагання — і програє так, що з нього живцем здирають шкіру. Дослідники читають цей міф як зіткнення двох світів: авлос як екстатичний культ Кібели й Діоніса, транс і природна стихія, проти кіфари Аполлона — розуму, порядку й міри. Той самий сюжет, трохи пом'якшений, розігрується з Паном — цапоногим богом дикої природи, чий римський двійник Фавн дає нам ще одну прикметну деталь: його донька (а точніше — жіноча його іпостась) Фауна, відома римлянам як Добра богиня (Bona Dea), була богинею, чий культ був наглухо закритий для чоловіків. А за однією з версій міфу вона перетворюється на змію, рятуючись від кровозмішувальних зазіхань власного батька — сюжет, що вражаюче рифмується з тим, як Зевс в образі змія відвідує Персефону в історії народження Діоніса-Загрея.
Одна й та ж зв'язка — чоловічий, дикий бог природи й жіноча, зміїна, закрита від чоловіків богиня — виринає у нас знову й знову, під різними іменами та в різних краях. Але в розумінні викладеного вище привертає увагу інше: Аполлон постійно виступає опонентом або противником деяких богів. І ці боги мають або зв'язок із Ґерою, або зв'язок зі зміями, або ж є володарями того, чим відомий він сам.

По суті, Аполлон не є ні богом малоазійців, ні богом ахейців. Він — божество вже нової Греції. Тієї її частини, що була змішаним потомством пеласгів та ахейців. Він уже не мав чіткої прив'язки до певної території після "вивезення" з Трої, і цим став ближчим і новим дорійським завойовникам, поглинувши й цивілізувавши деякі їхні місцеві культи. Перетворившись із місцевого божества, що насилає на ворогів чуму, на світлого сонячного лучника, який тішив слух грою на кіфарі.

Тут показовим є міф про суперечку Аполлона з Гераклом за дельфійський триножник. Хто такий Геракл? Це постульований першопредок саме дорійців, син Зевса, чию міфологію, як вважають дослідники, усерйоз оформили й затвердили якраз в епоху дорійського переселення — того самого, яке антична традиція розміщує через пару поколінь після падіння Трої. Збіг дат занадто зручний, щоб бути випадковим: спершу "бронзовий колапс" і Троянська війна ґрунтовно перекроюють карту Середземномор'я, ахейці (а можливо й ширше — взагалі "народи моря") приносять додому ім'я чужого, малоазійського бога-покровителя розореного ними Іліона, провісника, музиканта, і прищеплюють його до якогось уже існуючого місцевого культу. Минає одне-два покоління — і на ту ж територію приходять дорійці зі своїм власним Гераклом, ще людиною, але вже сином бога.
Два нових культових шари зіштовхуються в буквальній боротьбі за фізичний символ провісництва — триножник. І характерно, що цього разу суперечка закінчується не знищенням, як у випадку з Марсієм, а союзом: Геракл стає служителем і другом піфійського бога, вони разом засновують місто. Мабуть, дорійцям було простіше й вигідніше вбудуватися в уже авторитетний, панеллінський оракул, ніж руйнувати його з нуля. Або ж вони просто не змогли цього зробити.
Виходить щонайменше три різних результати одного й того ж механізму заміщення культів — залежно від співвідношення сил переможця й автохтона на конкретній території. Піфон знищений. Марсій знищений показово жорстоко. Пан принижений, але не вбитий. А ось з Гераклом справа закінчується рівноправним союзом — ще й тому, що цього разу ролі помінялися.