Вступ та фази міфу

Міфи власними очима — це не академічна праця, хоча, звісно ж, звернення до міфів вимагає певної бази, розуміння та вивчення, що значною мірою дає тільки академічна наука. Але, використовуючи це підґрунтя, все одно кожен має власну думку, то чому б не розповісти про свою?
Тим паче сьогодні, коли міф ґрунтовно й міцно увійшов у наше життя, посів у ньому панівне місце та керує свідомістю. Так-так! Ми з вами живемо всередині міфів. Не лише як якихось культурних артефактів, до яких ми прилучаємося з самого дитинства. Міфи — це не тільки й не стільки частина культурного коду минулого, скільки найсправжнісіньке сьогодення! Адже що таке міф у певному його розумінні? Це вигадка, у яку вірять. Хіба мало сьогодні речей, які володіють умами, попри свою вигаданість? На цьому заробляють, за допомогою цього керують. Хтось захоче прикладів, але завжди може знайти їх самостійно, тому що так, по-перше, цікавіше, а по-друге, корисніше. Корисніше в тому сенсі, що критичне ставлення до інформації сьогодні — запорука виживання в майбутньому. Хоча сьогоднішнє юне покоління настільки стало критичним до інформації, що взагалі перестало багатьом цікавитися, усе одно, переконаний, це тимчасово. Життя завжди диктує нам свої суворі закони. І один із них — ти не зможеш прожити життя, нічого так і не дізнавшись.

Утім, повертаючись до міфів — кумедна виходить ситуація: ми живемо в реальності, повній міфів, називаючи щось у минулому міфом, хоча воно цілком могло бути реальністю! І я тут не лише про ідею, що колись боги могли бути людьми чи, наприклад, інопланетянами. Про евгемеризм якось іншим разом, а поки що важливо зрозуміти, що саме слово "міф" вживають щонайменше у двох різних значеннях. У повсякденній мові міф — це або вигадка, або твердження, істинність якого не встановлена, але в яке хтось може вірити. Саме в цьому значенні говорять про "міфи" сучасної політики, реклами чи масової культури. Натомість для релігієзнавця або історика міф — це відгомон колишньої віри, яка для своїх носіїв була безумовною реальністю.

Ці два значення не суперечать одне одному. Вони описують той самий феномен із різних точок зору. Для людини, що живе всередині міфу, він є істиною. Для людини, яка вже не поділяє цієї віри — міфом.
Окрім цього, будь-який міф, незалежно від того, чи є він залишком давнього вірування, чи новітньою міфологемою, може перебувати в різних фазах існування. У фазі дії в нього буквально вірять і, відповідно до цього, діють: приносять жертви, йдуть на війну, голосують, складають присягу. У фазі пам'яті буквальна віра вже зникає, але міф і далі живе як частина історичної пам'яті. У фазі архетипу зникають конкретні імена й події, а залишається лише структура, здатна знову наповнюватися новим змістом. Коли міф втрачає будь-яку конкретику, імена й деталі стираються, а залишається гола структура, символ, форма - це можна наповнити чим завгодно заново. У цьому сенсі, міф — це взагалі не альтернатива факту, а така собі форма його існування у свідомості.

Якщо піти далі, радикально, то міф — це не факт і не вигадка. Це віра у факт. А віра не потребує доказів — вона сама визначає, які докази вважати переконливими. 
Саме задля цього міфи й продукують. Звернений у минуле матеріал — той, що зручно влаштувався у фазі архетипу, безпечно далекий і незаперечний — витягають звідти й знову заганяють у фазу дії, у сьогодення, щоб керувати тим, що ще не сталося, тобто майбутнім. Хтось казав, що історію пишуть переможці. Він мав рацію, але не зовсім. Переможці не просто пишуть минуле, вони ще й вирішують, який архетип реактивувати сьогодні, щоб викривити те, що буде завтра.
Наприклад, стверджують, що нація — це міф, вигаданий нею про саму себе. Таке собі колективне несвідоме, а тому вкрай живуче. Яке постійно прагне перекинути себе глибоко в минуле, у свою особливу духовність, споконвічність, унікальність та обраність. І як є два різних міфи, так є і два різних національних проєкти: той, що живе минулим, і той, що живе майбутнім. Один, як язичник, бурмоче, що велич у минулому, інший стверджує, що сенс нації лише в її майбутньому. Але ми, люди сьогодення, повинні завжди пам'ятати про своє різне походження, про свої генетичні відмінності, культурні особливості та мовні вподобання саме для того, щоб чітко й ясно розуміти те, що нас об'єднує, а не роз'єднує. 

Міф минулого завжди шукає міфічну легітимність у якомусь "золотому столітті", у вигаданій генеалогії та крові. А міф майбутнього намагається здобути її у спільній меті, у цінностях та проєкті ("куди ми йдемо"). Міфи, як відголоски спільних вірувань, праоснов суспільства, можуть тут послужити й прикладом цих об'єднувальних причин.
І коли вже зайшла мова про три фази, нація — чудовий полігон, щоб це побачити. Адже вона теж проходить через них. Формується нація майже завжди у фазі дії — і нерідко трагічно, через кров, біль та колективне страждання, яке якраз і сплавляє розрізнених людей у "своїх". Потім вона існує — міф про неї фіксується, застигає в гімнах, датах, підручниках, стає тим самим, що пам'ятають і чим пишаються, уже не вимагаючи щодня доказів кров'ю. І, у теорії, вона може виродитися в архетип — втратити конкретику, стати чистою формою без живих носіїв. Щоправда, тут варто одразу зауважити: нація — продукт Нового часу, і про по-справжньому розпадні нації, що виродилися в чистий архетип, говорити поки можна хіба що з великою натяжкою. Мабуть, найближче до цього — колишні радянські або югославські громадяни: спільнота, яка була фазою дії зовсім нещодавно, а тепер для багатьох її носіїв перетворюється на пам'ять, а для народжених пізніше — стає вже майже архетипом, позбавленим особистого, прожитого змісту.

Дехто стверджує, що міфи — це спроба пояснити невідоме. Але це не так. Спроба пояснити невідоме перетворюється на віру у власне винятково правильне розуміння, а от міф з'являється тоді, коли й самі в це вже не надто вірять і втрачається сакральність цих знань, ритуалів. Гомеопатія може спрацювати як плацебо, але якщо в неї не вірити, то що від неї залишиться?
Утім, так можна порушити дуже багато різних питань, не маючи можливості та бажання на них відповідати. Тому повернімося до міфів. Там завжди є про що поговорити. Тим паче, що бувають міфи в квадраті чи навіть у кубі, якщо висловлюватися мовою математики. Міфи про міф. Це взагалі заплутана історія — усе, що обростає домислами, завжди вимагає певної деконструкції. Сьогодні, коли хтось із завзятістю, вартою кращого застосування, продовжує впроваджувати в свідомість помилкові міфологеми про Яв, Нав, Прав, Чорнобога, Білобога, категоричну унікальність або, навпаки, цілковиту відсутність нашої української міфології, мені чомусь здається важливим викласти свої роздуми. Зрештою, а чому б і ні. І почнемо, мабуть, із пантеонів.
Але спершу коротко для розуміння — а на базі чого взагалі вивчаються міфи? У цьому сенсі наукові дисципліни чимось схожі на уявлення про богів, хтось каже, що цариця всіх наук — філософія, хтось стверджує догмат математики, а колись загальне природознавство розпадається на безліч різних функціональних дисциплін. Що ж, міфологія має свою базу, ті науки, які дозволяють її вивчати. Звісно ж, це історія. Це історія культури, це мистецтво. Вочевидь, що вивчення міфології спирається на археологічні дані, на філологію та лінгвістику. На літературу, якщо є якісь давні її творіння, але й на літературу взагалі, яка несе в собі відголоси тих творінь. Давні, слід визнати, не так розуміли авторське право і могли спокійно поводитися зі своїми першоджерелами, копіюючи. Ну, і під літературою можна також розуміти весь накопичений багаж міфів, легенд, епосу та казок. Але все це вимагає вивчення, окремо та в сукупності, а ще й деконструкції. Бо звичайна дитяча казка іноді несе в собі значно більше, ніж здається на перший погляд. Навіть якщо вона літературна.
Отже, почнемо з володарів гори, яку вже визнано всесвітньою культурною спадщиною. З Олімпу. З відомого пантеону грецьких богів, яких там нараховують дванадцять, хоча когось то включають, то не включають, а когось узагалі не враховують.