Розділ 4. Перше завдання: ризикована місія в промзоні "Озон"

#Ранок починається жахливо #
18 травня - Субота. В квартирі Джеймса

Сонячні промені, ледь пробившись крізь щільні жалюзі, заливають кімнату м'яким, але тьмяним світлом. На електронному годиннику, що був вбудований у мінімалістичну тумбочку біля ліжка, стрілки невблаганно наближалися до 9:15. Раптова вібрація смартфона, що лежав на бездротовій зарядці, розірвала ранкову тишу.

Джеймс, трохи сонний і млявий, прокинувся і потягнувся, скидаючи з себе ковдру. Він ліниво підвівся з ліжка і пошарпав капцями по килимку.

Взявши телефон до рук, Джеймс розблокував його і сонними очима пробігся по екрану. На ньому красувалося повідомлення від Девіда:

"Життя – це не про те, щоб чекати, коли мине буря, а про те, щоб навчитися танцювати під дощем", - йшлося в ньому.

Я скривився. Починати ранок з такої банальної цитати, взятої з першого-ліпшого форуму, здавалося мені верхом несмаку. З одного боку, це було трохи корисно, адже нагадувало про важливість справи, яку ми робимо. З іншого - здавалося абсолютно бездушним і нещирим.

- Що за...? - пробурмотів я сам до себе. - Запитати, як я себе почуваю, або взагалі не писати сьогодні - ні, це надто легко. Не вистачає веселого смайлика. Через секунду бачу, що ще прийшло якесь повідомлення, навіть не здогадуюся від кого.

Там дійсно посміхаючись смайлик. Я кинув телефон назад на тумбочку, усвідомлюючи, що Девід не набагато розумніший за тих, кого вчить.

Вкотре розумію, що я завжди правий. А з чого б це я взяв, запитаєте ви? Та просто зараз переглядаю "шедеври гумору", які мій друг скинув о 3 годині ночі! Я вже думав, що він – серйозна людина, яка прагне до істини. Звісно...

Запам'ятайте мої слова: в мене відчуття, що він взагалі випадково потрапив до цієї організації. І просто за гроші шукає людей, яких не шкода використовувати для розвідки інформації. Сподіваюся, я помиляюся.

Щось я не проте думаю зранку. Може, мені з'їсти щось, щоб прояснити думки? Адже мама поїхала по справах, здається, допомогти родичам з документами.

#Неочікуваний дзвінок#
Готуючи салат зі свіжих овочів, я раптом почув мелодію дзвінка, що лунала з моєї кімнати. Здригнувшись, я кинув ніж на дерев’яну дошку і кинувся до кімнати, щоб відповісти на дзвінок. На екрані смартфона висвітлився прихований номер, що насторожило мене ще більше. Я не дуже люблю розмовляти з незнайомцями, а тим більше з тими, хто приховує свій номер телефону.

- Так? - з острахом я підняв виклик.

- Добрий ранок, агент! - пролунав гучний і бадьорий голос Девіда.

- Ти можеш по-тихіше говорити? Сам про конфіденційність говориш, а так кричиш, що за кілометр почують, - з сарказмом пробурмотів я.

- Та все нормально. А тобі не цікаво, чому ти став агентом? - в його голосі відчувалася весела іронія.

- Ого, справді? - вигукнув я, роблячи вигляд, що дійсно здивований. Щось у твоїх словах я відчуваю нещирість.

До мене тільки зараз дійшло: Що за агент?

- Ну, говори, швидше, - з нетерпінням вигукнув я.

- Тепер чую. По телефону я не зможу про це розповісти, бо хто знає, може нас у цей час прослуховують. Так що чекаю тебе на геолокації, яку я скинув тобі щойно.

- А якщо не секрет, а в тебе яка роль?

- Куратор, - не думаю чи з гордістю відповів Девід.

- Ого, вже назва все за себе говорить. Ну, давай до зустрічі.

Поклавши слухавку, я задумливо подивився на екран смартфона. Моє “пророцтво” потроху збувається: я дійсно став агентом, хоча й не маю уявлення, що це дійсно значить.

Відкривши карту, я з подивом побачив, що місце знаходиться близько до закритої зони під назвою «Озон». Це давно забутий промисловий район на околиці міста. Навіщо Девід запросив мене туди? І що за справу він хоче мені доручити?

#Останні хвилини спокою#
Голод терзав мене все більше, нагадуючи про недороблений салат. Повернувшись на затишну кухню, я з новим запалом взявся за його приготування. Швидко й вправно я дорізав свіжі овочі, що лежали на старій дерев'яній дошці. Заправивши салат ароматною оливковою олією та кислим лимонним соком, я відчув, як апетит розгорається ще сильніше.

Поки на плиті грілася вода для кави, я сидів за кухонним столом, насолоджуючись смаком салату та чарівним краєвидом, що відкривався з вікна. Безкрайній зелений ліс, омитий променями весняного сонця, дарував відчуття спокою та умиротворення. Цікаво, що я майже ніколи не їм у своїй кімнаті, можливо, тому, що з раннього дитинства звик до цієї затишної кухні та чарівного краєвиду за вікном?

Наука йде вперед, а старий електричний чайник, вірний друг моїх ранків, все ще надійно слугує. Роблячи собі чашку кави, я з задоволенням вдихаю її тонкий аромат. Кожен раз я з подивом відзначаю, наскільки елегантним та витонченим є смак цього напою. З апетитом я ласував кавою та печивом, розмірковуючи про майбутню зустріч, яка мене очікувала.

Телевізор, як правило, був для мене лише гучним мотлохом у кутку кімнати. Але цього ранку, коли я квапливо збирався на зустріч із Девідом. Я прибирав стіл від зайвого речей, і випадково ввімкнув телевізор. Спочатку думав його вимкнути, але новина приковувала увагу, наче магніт.

- Ранок у Вортексіюмі починається із тривожних новин, - пролунав голос диктора. - Вже третій день поспіль містяни знаходять загадкові записки в ніні занедбаному промисловому районі. В них йдеться: "Ми - організація "Тінь Сонця". Наша мета - розповісти правду про владу, яка вбиває десятки людських життів лише за використання незалежних джерел інформації без угоди влади. Ми прийдемо за кожним, хто причетний до нинішнього режиму." Офіційної відповіді та пояснення про цю ситуацію від влади досі немає.

Серце закалатало швидше - здається, мова йшла про можливо нашу організацію. Якщо те що написано на записках правда, то влада скоріш всього під загрозою кібер атак. А це означає хвилю переслідувань і зачисток, які торкнуться й мене. Сподіваюся, Девід розповість більше деталей про цю ситуацію. Вимкнувши телевізор, я поквапився на зупинку.