Розділ 3. Пробудження

#Напередодні#
12 травня 2205 року
Енергіум, футуристична країна, де передові технології та інновації стали невід'ємною частиною повсякденного життя. У затишному місті Вортексіум, оточеному чарівними парками та фантастичними спорудами, розташувався елітний закритий Освітній центр з поглибленим вивченням Історико-Астрономічного напрямку. Ця престижна школа рангу Б, відома як школа №2, є оазисом знань для розумних та переважно багатих сімей в цьому місті.

Годинник невблаганно наближається до 16:20. Моє серце калатає від хвилювання та очікування. Ми з мамою не поспішаючи йдемо довгим коридором до кабінету №25. Стіни, оздоблені голографічними зображеннями давніх цивілізацій, ніби нагадують про величну спадщину, що чекає на своє вивчення.

Сьогодні відбувається важливий день: зустріч з моїм класним керівником, Девідом Брауном, визнаним фахівцем з давньої історії та наставником П'ятого Середнього курсу. Його репутація випереджає його: людина, чиї лекції можуть оживити найдавніші події, зробивши їх захопливими, наче космічні пригоди.

Напруга зростала з кожним кроком: мов невидима сила стискала моє тіло у своїх обіймах. Адже від цієї зустрічі може залежати моє майбутнє – чи буду я одним із обраних, хто отримає шанс заглибитися у вир таємниць минулого та розгадати загадку перейменування планети.

Я намагаюся впоратися з емоціями, які бурхливо клекочуть у грудях. Передчуваю, що ця розмова стане переломним моментом у моєму житті, відкриваючи нові горизонти пізнання.

#Розкриття очей#
Наближаючись до дверей кабінету, я відчув, як у грудях заворушилося не знайоме хвилювання. Чому я хвилююся, ніби бачу ці двері вперше? Цей трепет був таким же несподіваним, як і думка, що раптом промайнула в моїй голові:

Я різко зупинився і подумав... Так! "Мені це справді подобається!" Цей спалах осяяння розітнув темряву сумнівів, даруючи чітке розуміння того, чого я прагну. Я відчув, як у мені прокидається жага до нового життя, сповненого емоцій, яких я так довго очікував.

Останні 15 років промайнули одноманітно й нудно. Щоденна рутина: прокинутися, поснідати, зібратися до школи, зарядити гаджети, доїхати до школи, проспати/послухати уроки, повернутися додому, зробити уроки, грати в Форткрафт до пізньої ночі...День за днем, нічого нового. Життя без цілей, без мрій, ніби у вакуумі.

Моє обличчя поблідло, на секунд 30 мені стало погано від розуміння того, яке порожнє життя я вів досі.

- Ей, Джеймі! - схвильовано промовила мама, помітивши мою розгубленість. 
- З тобою все добре? Тобі щось болить?
Я тихо й впевнено відповів, навіть не розуміючи цього:

- Мамо, все добре, не хвилюйся.
Я бачив, що вона не зрозуміла, що я сказав. Проте через кілька секунд розгубленість минула, і я ще раз повторив:

- Все гаразд, не переживай.
У мами в той же момент з'явилася маленька посмішка на обличчі. Їй здалося, що це через те, що її викликали до школи.

- Це через ці двері? - раптом перепитала вона з цікавістю.

- Та ні, - саркастично спитав я: - Ми тут уперше, чи що? - швидко відповідаючи на своє запитання.

- Звісно ні.

З її погляду одразу було зрозуміти, що я щось не договорюю. Дивно, але мама не стала мене розпитувати, як вона це любить робити.

- Це ці двері?

- Так, ці, - з небажанням відповідаючи говорю мамі.

- Ой, давно я тут не була. Мабуть, останній раз була тут, як ти словами врятував дівчину, - жартома сказала вона, намагаючись розрядити атмосферу.

- Ех, не дуже розумію, чому ми тут... - промовив я, відчуваючи, як напруга знову зростає в моєму тілі.

Не встигаючи договорити, вчитель відкриває двері. З посмішкою на обличчі, не приховуючи, що він чув нашу розмову, Девід Браун ніби з радістю сказав до нас:

- Заходьте, не думав, що так вчасно прийдете.

- Як ви мене налякали! - скрикнула мама, не очікуючи, що двері відкриє вчитель.

- Пробачте, будь ласка, я просто не хотів вас довго затримувати.

«О, дивні в мене відчуття», - подумав я, закриваючи двері та сідаючи на крісло.

#Розкриття таємниці і Новий друг#
Здається, я трохи заспокоївся, але не розумію, чому саме зараз на мене нахлинули всі ці думки, що поглинають всю мою увагу. Я не можу зосередитися на словах історика, що лунають десь далеко, за межами моєї свідомості.

- Ей, Джеймсе, ти мене чуєш? - голос Девіда Брауна пробивається крізь туман.
Я кидаю погляд у вікно, не розуміючи, що мене туди веде.

- Джеймсе! - вже з гнівом вигукує він.

- Так, я вас чую, - відповідаю я, не маючи уявлення, про що він мене питає.

- Можеш відповісти на питання?

- Пробачте, я прослухав. Повторіть, будь ласка.

- Ти просидів 20 хвилин, дивлячись у вікно? - з сміхом запитує він.

- Я ошелешений. 20 хвилин? Ми ж лише дві хвилини тому зайшли до його кабінету!

- 20 хвилин? - перепитую я, не вірячи своїм вухам.

- Так, і навіть більше. З тобою явно щось не так. Ти зможеш відповісти на три питання?

- Так..., - ледве вимовляю я, відчуваючи, що мені дійсно потрібно додому.

Я не буду питати про свою маму, куди і навіщо вона встигла вийти, бо він точно догадається, що я його не слухав.

- Ну що ж, Джеймсе, ти завжди був неординарним. Чому ж тебе так цікавить перейменування Ресилії, що влада так ретельно приховує? Невже ти прагнеш розгадати таємницю, за яку можна поплатитися життям?

- Мені здається, минулого разу ваше запитання звучало трохи інакше", - пробурмотів я, не вірячи своїм вухам. Цього питання я точно не очікував.

- Мені цікаво, звідки вам відомо про мої відвідування приватного сайту?" - додав я, намагаючись приховати страх у голосі. - Яким чином ви отримали доступ до нього?

- Молодець, не очікував, - пролунав його хрипкий голос. А що, як я тобі скажу, що я є розробником цього сайту та автором деяких ідей? Повіриш?"

Від його слів у мене похололо всередині. Як? Вчитель історії, якого я завжди вважав боягузом і брехуном, виявляється автором сайту, за який можна поплатитися життям! Добре, що існує така людина, чи ні, я не знаю, але він є ще й впливовою людиною та працює в нашій школі, мене це лякає. Що це за таємнича людина, яка ховається за маскою вчителя?... Як я можу переконатися, що він не блефує?