Розділ 2. Хто я - герой чи дурень?

#Затишшя перед бурею#
Нарешті, перша ніч спокійного сну. Зазвичай я проводжу вечори за комп’ютером, пірнаючи у віртуальний світ Фордкрафта до пізньої ночі. Але ця ситуація виснажила мене до краю. Вперше за довгий час я відчув полегшення, усвідомлення, що роблю те, що повинен. Або, можливо, це просто самонавіювання, адже нічого подібного я раніше не робив.

Що ж, вимкну всі будильники, погортаю стрічку Тік-Току і спробую заснути. Сподіваюся, все обійдеться. Адже, як тільки я починаю цікавитися чимось новим, на горизонті неодмінно з’являються проблеми.

Вже засинаючи, я не міг позбутися відчуття, що це лише затишшя перед бурею. Лякаюча, але й зачаровуюча невідомість манила мене, обіцяючи пригоди, про які я навіть не мріяв. Азарт дослідника вирував у моїй крові, заглушаючи страх.

“Що ж чекає на мене попереду?” - промайнула думка, і я провалився в сон.

#Таємниче повідомлення#
- Мамо, я ж нічого не накоїв, даю слово! - вигукнув я, відчуваючи, як у грудях стискається жах.

- Звичайно, синку, а з якої ж це радості мене викликають до школи? Невже похвалити? Ой, щось не віриться... - мама вкрай іронічно підняла брови, її очі блищали від гніву.

- Та я й сам не знаю, що накоїв! - щиро зізнався я, опускаючи очі. - Нічого поганого не робив, клянуся!
Вона мовчки пронизала мене поглядом, немов намагаючись розгледіти в мені брехню. 

- Очі в тебе чесні, - промовила вона нарешті, - але й хитрі. Що ж, почуємо, що скажуть твої вчителі.

Я звісно розумів, що будуть наслідки, але не так швидко. Хто не зрозумів, вчитель давньої історії, Девід Браун, раптово написав моїй мамі, настійно просячи її прийти до школи. "Потрібно поговорити про поведінку, успішність та про щось важливе", - йшлося в його загадковому повідомленні.

Звичайно, перша думка, що спадає на думку, – це моя допитливість щодо перейменування Ресилії. Адже я так активно досліджую цю тему, але... Звідки взагалі вони дізналися, що я почав досліджувати перейменування? Та й я ставив не дуже вдале, але й незручне питання, на яке дуже дивно відреагував вчитель. Але чи дійсно це причина?

Мені важко уявити, що Девід Браун наважиться відкрито говорити про цю тему. Він боїться, адже тема ковзка, а наслідки непередбачувані. Швидше за все, він буде говорити натяками, обережно ступаючи по небезпечному льоду. Його мета - залякати мене, змусити замовкнути, відгородити від "небезпечної" теми.
 

#НН: герой чи божевільний?#
Я, звичайно, не хуліган, але й не ботанік. Мама вже звикла, що її викликають до школи за різні дрібниці.

Ось один з таких випадків. Йшов я в їдальню, як раптом бачу: якусь дівчину оточили старшокласники. Спочатку я хотів просто пройти мимо, але потім почув, як вона їм говорить: "Відстаньте!". Її голос був сповнений страху, а потім вона й зовсім закричала, благаючи про допомогу.Совість терзала мене, не даючи пройти повз. Зібравши всю свою сміливість, я підійшов до гурту й рішуче вигукнув:

- Хлопці, що ви творите? Ви ж оточили беззахисну дівчину! (Зі сарказмом)Ви що, хочеться зробити щось не пристойне?

Один з них зверхньо глянув на мене й огризнувся:

- Ти взагалі хто такий? Це не твоя справа, йди звідси, поки не отримав!"

Я не злякався й кинув їм виклик:

- Ви що, збираєтеся її вдарити? Тільки спробуйте! Я не буду церемонитися з вашими тупими макітрами!

Хоч я й не був до кінця впевнений у своїх силах, я був готовий битися за цю дівчину. Їхня зухвалість просто виводила мене з себе.

- Ти взагалі розумієш, кому ти це говориш, НН? - прогарчав один з них.

Я хитро посміхнувся й відповів:

- Ха, говориш, не знаєш мене? Ні, не розумію.

Він розгубився й почав кликати завуча:

- Швидко сюди! Цей божевільний хоче нас побити до півсмерті!"

Вся ця "гоп-компанія" дружно підхопила його слова, звинувачуючи мене в жахливих намірах. Їхні розповіді про те, як я один збирався розправитися з ними всіма, були настільки смішними, що я не міг стримати посмішки.

Ми стояли хвилин тридцять, і лише в останні п'ять мені дали можливість виправдатися. Я заперечував усі їхні брехливі вигадки, але це нічого не змінило. Мені сказали, що мама повинна прийти до школи.

І ось, знову вона, мама, з'являється на шкільному порозі. Мораль про те, що "так не можна", "що було б, якщо б", "подумай про маму" лилася з уст завуча, як вода з глека. Потім бесіда з "винуватцем", дивно чому вся їхня "команда" не прийшла. Звично, нічого нового.

Вже й не знаю, скільки разів ми з мамою проходили через це. Сценарій завжди однаковий, лише декорації та актори змінюються.

Я й оком не моргнув, слухаючи знайомі слова. Моя совість чиста, я знаю, що вчинив правильно.

Ситуація можливо і смішна, але мама так не думає. Однак мама, як завжди, тримається стійко. Її очі сповнені любові та підтримки, вона не злиться на мене, але це її дуже дістало, бо вона в мене одна, і роботи в єї достатньо, а вона витрачає час, стоїть слухає чергову нісенітницю.

На жаль, а можливо, й ні, у мене в реальному житті немає друзів. Не хочу говорити чому, але думаю, це все одно доведеться розповісти. НН (no name) - це моє прізвисько. Хто мені його дав і як воно взагалі прижилося - це вже інша історія.

Мені вже час до школи. День має бути, як не завжди, цікавим.

Що ж насправді криється за його словами? Яка таємниця ховається за цим "важливим"? Чи варто мені взагалі продовжувати розгадувати цю, на перший погляд, не важливу нікому загадку? Відповіді на ці питання я зможу отримати лише після зустрічі з мамою та вчителем.

#Урок Давньої Історії. Ресилія: від занепаду до відродження#
У 2156 році для Ресилії настала нова ера, позначена початком масштабної космічної колонізації. Згодом Ресилія сама стала колонією.

Процвітаючу планету майже знищили недалекоглядність та безвідповідальність. Виснаження ресурсів та пошкодження озонового шару змусили людей шукати нове життя. Переселення на інші планети стало питанням виживання. 25 травня 2156 року близько 150 мільйонів людей покинули Ресилію, вирушивши на Проксима Центавра.