Несподіванки

Уві сні бачила наглу чучундру, яка мене поцілувала. От гівнюк! Навіть в сон мій пробрався і знов цілуватися поліз. Краще б пробачення попросив. Ось так весь мій сон він ліз до мене з обіймами та поцілунками, а я від нього тікала.

– Прибуття на планету Амелін буде здійснено рівно через 45 хвилин. Всьому персоналу приготуватися до посадки, – почула я чоловічий голос немов з динаміка та прокинулась. Прокинулась і мало не обіс… дуже сильно налякалася. Біля мене на подушці лежав павук! Верещала я на всю каюту. На щастя, нікого окрім мене в ній не було і ніхто не чув моєї істерики. Та моя самотність тривала не довго. Помітила як посеред каюти звідусіль скупчується чорний пісок. Він швидко набирав в форму і вже за мить передімною стояв мій наглий інопланетний гівнюк. Про павука, звісно ж, я блискавично забула.

– Це було досить… ефектно, – повернула я йому його ж слова, сказані в мою адресу на Тортуні, з ноткою знушання. – Це що, закос під «мумію», чи це ти таке старе, що вже піском сиплешся? Стукати не вчили? Чого приперся? Ой, вибачте великий фархоне за таку грубість свою нікчемну рабиню – невдалий експеримент. Я для вас не бажана…  Піду від горя стрибну у відкритий космос. Доречі, як ваше бедро?

Я з пафосом почала робити недбалі комічні реверанси.

– Злючка… Дякую, у мене чудова регенерація, – ледь помітно посміхаючись, промовив неочікуваний візитер, нависаючи надімною. – Ти закричала – я почув. Наступний раз переміщусь порталом. Наскільки я зрозумів, в тобі прокинулась арахнофобія. Арах виконав свою функцію. Тепер він тобі не потрібен. Хоча… Тебе досить важко зрозуміти. Твоя мова… вимова…

Мій небажаний гість кинув швидкий погляд на мою подушку з павуком. Та мені було вже не до павуків… Чоловік розважався на повну, хоч і намагався приховувати це. Він почав роздивлятися мене своїми чорними матовими очима в яких неможли було роздивитися зрачки. В них не було жодного блиску чи відблиску. Немов чорні бездонні діри дивляться на тебе оцінюючим поглядом. Чорне вбрання схоже на обладунки. Світла бліда шкіра. На чолі намальовані якісь візерунки на які я раніше уваги не звертала. Тоді я була сильно захоплена надзвичайної майстерності стилетом. Не звернула я тоді уваги і на дебільну козлячу борідку. Така сама була і у його брата Бека. Цап та баран. Я помітила, як він на мою Стефу заглядав. Такий самий козел. Вони всі були ідентичні двометрові амбали з борідками. Цілий корабель козлів. Незвичний стиль у цих меридців. Думки вирували в голові невпинно: «Це татуювання чи малюнок у нього на чолі? Превірити б… Борода як у козла… Чому всі в чорному? Наче поминки… Він мене очима мацає… Пісок в каюту заніс… Розвів срач… От би вхопити і смикнути за бороду…

– Навіть і не думай, – перебив мої думки фархон. – Це ж треба… Безперервний потік думок в такій крихітній голівці. Може давай познайомимось ближче, бо мені, нажаль, цього було замало. А ти цікава… хоч я не все зрозумів.

З цими словами він продемонстрував мені в своїй правій руці червоний аркуш паперу. Я впізнала його. Це була моя анкета, яку я заповнювала в космопорті, очікуючи на своїх сестер.

– Ану віддай сюди, злодюго! – почала кричати я, підстрибуючи у марних спробах забрати свою анкету з його витягнутої догори руки. – Чого це ти так думку швидко змінив щодо мене?! Ти ж хотів мене позбутися?!

– Ні, – спокійним тоном відповів мені цей нестерпний чоловік. – Я просто хотів аби ти була в безпеці. Те що ти почула було не для твоїх вух. Це було для вух, які мають стіни. А аркуш я тобі не поверну. Хочеш його – відбери, або запропонуй щось натомість.

Чоловік схилив своє обличча до мого. Я відчувала його дихання на своєму обличчі. Його погляд був прикутий до моїх очей. Користуючись цією нагодою я швидко облизнула свій палець та потерла ним чоло фархона.

– Все ж таки татуювання, – констатувала я, витираючи свій слинений палець об вбрання чоловіка. Не розгубившись я нагло висмикнула з його опущеної руки свою анкету та сховала її в своє декольте. Чоловік, в свою чергу, десь з хвилину перебував у ступорі. Та коли він відмер… Я думала що він лусне від сміху.

– Може досить реготати? – склавши руки у себе на грудях, запитая я суворим голосом.

– Добре, – несподівано спокійним тоном промовив інопланетний гад, який несподівано почав гладити мене по щоці великим пальцем лівої руки. – Як накаже моя ренут. На Мериді не має квітів лише звичайна рослинність. Ти будеш єдиною квіткою, моя фархонесо.

– Не меригуй ня, будь добрий, – прошипіла я крізь зуби до нього, відштовхуючи від себе його долоню. – І тримай свої руки при собі. Не смій проникани в мої сни та лізти зі своїми поцілунками. І що це у тебе з рукою?

Чоловік після мого запитання аж відсахнувся від мене. Навіть його вираз обличчя змінився. Його посмішка зникла за секунду.

– Ніхто окрім тебе не помічав, – здивовано заговорив чоловік. – Про це ніхто не зна… Як ти…?

– У тебе на руці рукавиця. Бездоганна робота. Імітація шкіри та нігтів ідеальна, але відчуття не ті, – пояснила я та з впевненістю в очах подивилася на нього. – То що там у тебе?

Не промовивши ані слова він стягнув з лівої руки рукавицю. Склалося враження неначе він здер з руки шкіру. Те що я там побачила не налякало, але сильно здивувало. Його долоня, пальці та кисть руки були чорні та висушені наче в мумії.

– Це як? – пребуваючи від побаченого у невимовному шоці, запитала я. Злегка торкаючись своїми пальцями зсушеної шкіри його руки мене розприрало від цікавості.