Знову в дорозі

Пробудження було злегка шокуючим. Не встигнувши прокинутися остаточно, я почала кволо підійматися на ліктях. Стукнувшись головою об скло… Скло?! Яке ще скло? Я ще й повністю гола! В паніці почала колотити руками та ногами в це саме скло та стіни навколо мене.

– Меланіє! Не нервуй! Заспокойся! – почула я стурбований голос старшої сестри. – Зараз я тобі допоможу.

В одну мить щось запищало і скло відчинилося, що дало мені змогу нарешті піднятися. Опинившись в обіймах сестри, яка кутала мене в теплу ковдру, я нарешті зітхнула з полегшенням і запитала:

– Де це ми? Де всі інші?

– Ми на нашому кораблі «Титан», який вже скоро прибуде на Амелін. Я Бек з роду Сетех, головний сеха́м фархону галактики Елнез, а також за сумісництвом його молодший брат, – почула десь збоку біля себе м’який чоловічий голос. – Я повідомлю великого фархона, що ви отямилися. Він  був сильно занепокоєний даною ситуацією, що склалася. Фархон завжди дбає про своїх підлеглих. Звісно, для всіх стало великим сюрпризом існування ще когось з королівького роду Кроу. Всі вважали, що король Амеліну Ніколас Кроу не має більше жодних спадкоємців. А тут відразу три принцеси… ще й такі неординарні…

Я повернула голову і побачила того самого чоловіка з арени, який переміг дивного ящура. Складалося враження, що широка посмішка приросла до його обличчя. Це він тоді так мило посміхався Стефі своїми відрощеними зубами. Він і зараз, звертаючись до мене, дивиться на неї неначе хоче її з’їсти… або просто хоче.

– Перепрошую, але, нажаль, змушений вас покинути. До скорої зустрічі, – промовив чоловік, здебільшого до Стефанії аніж до мене, розвернувся і залишив нас удвох.

– Я так розумію, наш дідусь з секретом, – прошепотіла я Стефі. – А де Нежданчик блукає? Тільки не кажи, що у неї ще щось відросло.

– Ні, – засміялася Стефа, – все добре. Вона та Максимус ще не отямились. Вони в медичних боксах, що біля тебе. Ти щойно прокинулася в такому самому. Зараз ти частково в ньому. Озирнись. Ми у медичному блоці космічного корабля.

Дійсно. Я сиділа, простягнувши ноги, в якомусь видовженому напівпрозорому контейнері, на зовнішній стороні якого блимало багацько кнопок на кількох панелях.

– У тебе була рвана рана на руці та зламане ребро, – почала розповідь моя старша сестра. – І це ще не враховуючи купу синців та подряпин. Зате тепер, ти лише поглянь – навіть слідів опіків немає на тілі і шрам на щоці став менш помітний.

Сестра простягла мені своє маленьке кишенькове дзеркальце. Коли в ньому я роздивлялася своє обличчя, то не могла повірити у це диво. Мій шрам дійсно виглядав акуратнішим. Оглянувши себе з голови до ніг, впевнилася у словах сестри остаточно. Моя шкіра виглядала гладенькою та неушкодженою. Не було жодного натяку на якісь ушкодження на тілі. Мені здалося, що навіть мої татуювання стали мати кращий вигляд. Від радості у мене з очей потекли сльози. Якби ще мені палець на руці змогли відновити…

– Я дізнавалася, – сказала сестра, коли побачила, як я роздивляюся свої чотири пальці на лівій руці, – на Мериді можуть і це зробити. Меридці вміють відновлювати будь-які частини тіла будь-яких рас.

Тут мені потрабив на очі невеличкий чорний круглий браслет у формі змійки. Змійка була мені вже добре знайома.

– Це те єдине, що з тебе не змогли зняти, – роз’яснила Стефанія. – Це ренет – шлюбний атрибут на все життя у меридців. Він зроблений з чорного мелалу та живе своїм життям. Це, так би мовити, живий рідкий метал. Мелано, ти вже одружена з фархоном Елнезу. Ти його ренут.

– А нічого страшного, що я проти?! – голосно запротестувала я.

– Ні, – спокійно відповіла сестра, – це навіть обговоренню не підлягає. Навіть дідусь не зможе допомогти. Ваш союз вже існує. Ми всі його підлеглі. А підлеглі тут не відмовляють.

В цей час змійка на моїй руці заворушилася, підняла свою голову та подивилася на мене.

– Тебе звуть Каліста, адже так? Це ж ти допомогла мені на арені під час бою, кинувшись на одного із нападників? – запитала я у змії. Та, в свою чергу, схвально похитала головою у відповідь. – Отже будемо дружити.

Змійка мовчки перемістилася з мого зап’ястя на вказівний палець та, огорнувши його своїм тільцем, застигла на ньому чорною обручкою у формі змії. «Чудово, – подумала я, – тепер по мені буде постійно повзати змія».

– Наш корабель слідує за нами. З нього нам передали наші речі. І це не тільки наші рюкзаки. Дідусь попереджав ще раніше, що відразу з нашим приїздом буде проведено урочистий прийом. Саме тому, за наказом дідуся, нам підготували традиційні сукні та прикраси з Амеліну. Вибач Меланіє, але тобі доведеться взути туфлі.

– Та бля… –  вже почала я висловлювати свою думку.

– Не смій! – прикрикнула на мене тієї ж миті Стефа. – Хутко одягатися! Мені ще потім після тебе Неждану наряджати.

У виділеній каюті на «Титані» мене близько двох годин піддавала тортурам власна сестра. Побачивши результат у дзеркалі – не на жарт перелякалася. Я себе не впізнавала. Моє чорне довге волосся спадало мені на оголені плечі. Чорна сукна лягла по фігурі, підкреслюючи талію та декольте, а прикраси доповнили образ. Сукня відкривала руки та плечі, а завдяки боковим розрізам від талії – ще й ноги. Благо, що тільки при ходьбі.  Що в цій сукні, що без неї – я відчувала себе голою. В ній були виставлені на показ усі мої татуювання. В цьому клаптику тканини я боялась дихати, а в сріблястих туфельках на ногах – ходити. Неначе капкани взула… ну чесно. Матюкалася я сильно і багато. Було не комфортно всюди.