Не ласкаво просимо на Тортун

У мене замість двох сестер дві курки. Переплутати піратів та котрабандистів з нашим екіпажем та супроводом! Але що поробиш? Сестер не вибирають. Все одно їх люблю…

Мої сестри переодягнулися у звичний для них одяг, коли ми врешті-решт прибули до пункту призначення. Там ми отримали море нових незабутніх вражень. Море там дійсно було, точніше океан. Планета Тортун являлася середовищем існування піратів, контрабандистів, найманців, вбивць і так далі. Яких тільки рас тут не було. Кількість та різноманітність товарів зашкалювала. На планеті постійно влаштовувалися бої без правил, зазвичай зі смертельним закінченням. Ставки були не обмежені. Загалом планета виживала ще за рахунок торгівлі рабами, якими ми з сестрами зараз являлися. Сама планета, здебільшого, була вкрита безкрайнім океаном. Острови тут були великою рідкістю, як і санітарні умови. В основному життя вирувало на невеличких, штучно створених, островах. Вони складалися зі з’єднаних між собою космічних кораблів, що дрейфували на поверхні води. На одному з таких дрейфуючих островів зараз знаходились і ми. Всюди стояв галас і різного роду сморід. Запахи немитих тіл, гнилизни та нечистот викликали рвотні позиви. Цей ароматний букет тепер буде переслідувати мене все життя… Прогресивна пленета, нічого не скажеш. Звідусіль долинали звуки торгів, доки я та мої сестри повільно пленталися позаду нашого, вже доволі добре знайомого, біловолосого бороданя, що так майстерно видавав себе за капітана. Наші руки спереду були обмотані важкими ланцюгами. Все, що ми могли тепер собі дозволити, це просто мимохідь вловлювали лунаючу довколо нас інформацію від місцевих жителів.

– Золота моя, красуне неземна, – почула я десь над вухом завиваючий жіночий голос, що явно звертався до мене, – не обходь стороною бідну нещасну вагітну жінку! Підкинь на виживання кілька монеток! Віки за тебе молитися богам буду!

«І тут цигани!» – подумала я про себе. Озирнувшись, я побачила брудну, в  обідраному одязі жінку з великим животом. Вона йшла поряд з нами і не збиралася збавляти оберти.

– А я тут до чого! – не стрималася я. – Я тобі його не робила! Піди і знайди того придурка, якому ти дала і витребуй з нього аліменти. Відвали!!!

У жінки від почутого спалахнув гнів в очах. Вона оскалила зуби і з ненавистю промовила дивлячись на мене:

– Жадібна сучка, щоб тебе повикручувало…, стерво…

– І тобі того ж, добра жіночко, – не забарилася я з відповіддю.

От тобі і «золота неземна красуня»… Ну хоч відвалила від нас нарешті.

Ми зупинилися біля одної арени, де йшов бій між якимось здоровезним ящуром та доволі високим широкоплечим чоловіком. Чорні очі та чорне волосся… Шкіра бліда з блакитним відтінком… Знайомий фасончик одягу в єгипетському стилі… Когось він мені нагадує… Чоловік отримав блискавичну перемогу. Він сплюнув блакитну кров з рота та повільно озирнувшись по сторонам, вхопив поглядом нас. Його очі, немов зачаровані, зупинилиля на Стефі.

– Я думаю, ви кілька своїх зубів сплюнули он туди! – не розгубившись ні на мить, вигукнула йому моя старша сестра і вказала своїм пальчиком десь в сторону.

У чоловіка чомусь аж очі від щастя заблищали. Він широко посміхнувся Стефі своєю беззубою посмішкою. Ми аж роти пороззявляли, коли у нього почали швидко відростати нові білі зуби з двома ледь помітними іклами. Десь я такі вже бачила… От би мені таке вміння. Я згідна навіть на ікла.

– Ааа! Болко! Я так розумію, полювання було вдалим?! – відволікаючи нас від привабливого видовища, голосно звернувся до нашого бородатого супровідника високий світловолосий чоловік. Дивлячись на нього, не можливо було зрозуміти, чи то він надто смаглявий, чи то він сильно  брудний. На шиї у нього виднілися справжнісінькі зябра. Родзинкою його зовнішнього вигляду було лише одне величезне фіолетове око. Весь одяг на ньому був наче з чужого плеча. Оце так… Секондхенд відпочиває.

– Не те слово! – відповів в такт йому наш бородань. – Три принцеси Амеліну з роду Кроу. На додачу ще й новісінький корабель!

Ми з сестрами переглянулися. Принцесами нас ще ніхто ніколи не називав. Ми явно чогось не знаємо про себе.

– Яка свіженька красуня! – бризкаючи слиною на Стефу, заговорив одноокий чоловік. – Поки не буду продавати. Залишу собі. Гарненька…

– Навіть не смій чіпати мою сестру, – заричала на нього Неждана. Я чудово її розуміла. Стефанія єдина в сім’ї хто чудово готує. Я з молодшою сестрою завжди відповідали за прибирання у будинку, а Стефі – за кухню. Тож віддавати її комусь ми не збиралися. Без неї ми з голоду здохнемо.

– Вогняна демониця! – оглядаючи мою молодшу сестру промовив одноокий. – На ній ми зможемо непогано заробити.  Яка ж вона огидна!!! Жахливе створіння!

О… Вітаю… Кінець тобі чувак.  Моя молодша сестра тебе запам’ятала. Сказати таке Нежданці – це все одно, що оголосити собі смертний вирок. Готуйся до власної поминальної служби, добродію.

– А чому ця якась скалічена? – запитав одноокий вказуючи на мене. – Шрам на обличчі псує весь товарний вигляд. Очі різного кольору… Хворіє, чи що? Фууу!!! Бридота! Ще й одного пальця не має!

Ну все циклопе, копай собі могилу. Я теж тебе запам’ятала.  Ти глянь який! Нестача пальця йому не до вподоби!

– Ти себе бачив?! У тебе взагалі по три пальці на руках, ще й з перетинками мов у жаби! – вигукнула я з викликом до нього. Відчувши різкий ляпас на лівій щоці, похитнулася та все ж встояла на ногах. Сестри заметушилися біля мене.