Політ нормальний?

Не можу зрозуміти де я. Навколо ніч, тиша та густий ліс. Військова форма, бронежилет, шолом, автомат… Я зриваюся з місця у паніці та вибігаю на галявину. Мої ноги в берцях починають в’язнути у болоті, аж раптом… Розгледівши болото, я розумію, що воно все в крові. Чим далі я ступаю, тим більше розумію, що застрягла не в болоті, а в пошматованих рештках людей… Мені чітко вдається розгледіти дрейфуючі руки, ноги та голови в бордовій плавучій масі, в якій починаю безпорадно борсатися. Чимдуж кричу. Мені дуже страшно. Ця маса починає засмоктувати мене, і я тону…

– Заспокойся… Все добре. Ти в безпеці. Тебе ніхто більше не скривдить, – лагідно хтось шепоче мені на вухо та… обіймає? Відчуваю легкі поглажування пальцями по правій скроні та щоці. Не витримуючи цієї невідомості тихо і лагідно промовляю:

– Почнеш мене мацати і я тобі око виб’ю…

У відповідь почула нестримний щирий чоловічий сміх. Відчула, як лежу вже одна, без обіймів і торкань. Розплющивши очі побачила перед собою неймовірну картинку… казкову картинку: я лежу на широчезному ліжку, наді мною розвивається легкий прозорий балдахін, а навколо мене купа маленьких подушок з золотистими китицями. Я хутко скотилася з невисокого ліжка та озирнулася. Усе довкола було білим або золотистим. Складалося враження неначе єгипетський стиль поєднувався з римським. Невеличкі стільчики і столики з напоями та якимись фруктами заполонили величезне приміщення. Очі аж розбігалися від величезної кількості невідомих мені ієрогліфів на чорних стінах та колонах. Зліва від мене був розташований широчезний балкон і пейзаж з нього відкривався такий, що в мене мало щелепа не відпала. Піраміди? Чорні? Тут? На краю всесвіту? Три сонця? Не жирно буде? Білосніжний пісок? Його що, відбілювали? Не так я собі уявляла свою першу поїздку в Єгипет…

– Стільки думок у цій маленькій голівці, – раптом пролунав спокійний чоловічий голос невідомо звідки. – Стільки цікавості до побаченого… Ти сама цікава, хоч і дивна…У тебе навіть очі різного кольору – одне блакитне, а друге зелене. Я багато в чому помилявся побачивши тебе вперше. Не бійся. Це всього лише навіяний мною сон. На моїй рідній планеті завжди було три сонця. У нас не буває ночей, за виключенням короткочасних сонячних затемнень. На Амелі́ні взагалі немає сонця, лише два місяці. Я вирішив показали тобі свій дім, та не став чіпати твоє вбрання. Чомусь подумав, що так тобі буде комфортніше та спокійніше. Хоча… З твоїм зовнішнім виглядом потрібно щось робити. Моя рену́т не може так виглядати.

– Воу! Чоловіче, май стримання! Май стримання! І я знаю, що у мене очі різного кольору! Я такою народилася! Ясно? – заголосила я на всю залу. – Де це я? Ти взагалі хто? І чого тобі треба?

– Це Ріа́к – столиця Мери́ду, головної планети галактики Елне́з. Я фархо́н цієї галактики. Все, що знаходиться в ній, належить мені. Ти моя ренут. Якщо по правді – ти мені не до вподоби, але вибору у нас немає.  Калі́ста обрала тебе. На тобі мій рене́т.

– Ой бляяяя! – протягнула я, взявшись за голову. – Рену́т… Рене́т… Фархо́н… Чоловіче, що ти курив? Чи це я …?

– Пам’ятаєш космопорт? Ти не могла не помітити маленької чорної змійки біля тебе, коли ми зустрілися. Це і є ренет. Вона належить моєму роду та безпомилково знаходить ідеальну пару на все життя. Такий звичай моєї раси. Ренет ніколи не дає збоїв. Вона привела мене до тебе. Її звуть Калі́ста. Завдяки їй я завжди зможу тебе знайти та допомогти. Не переживай, вона не нашкодить тобі. Не варто пробувати позбутися її. Це марна справа. Хоча можеш спробувати. Її це трошки розважить.  Скоро ти все зрозумієш, Меланіє, з роду Кроу. Тепер прокидайся. І не переживай, більше тебе не турбуватимуть нічні жахіття.

– Я не Кроу! Я Брезинська! – заперечила вигуком я. – І у мене немає ніякої змії.

Раптом усе довкола мене почало зникати немов туман. На останок я почула легке відлуння чоловічого голосу:

– Помиляєшся, моя маленька характернице… Якщо ти чогось не бачиш, це не означає, що ти цього не маєш… Вона і досі на тобі…

– Мелано! Мелано, прокидайся! – почула я зненацька крики крізь сон. Мене з усієї сили трясли за плечі. Не витримуючи жіночого вереску я таки розплющила очі. Переді мною стояла Стефанія переодягнена в якусь дивну… піжаму. Я скептично її оглянула.

– Знаю, знаю. Виглядає незвично, – почала відповідати на моє німе запитання Стефа, – зате комфортно. Принаймні в цьому було комфортно спати. Ми і тебе хотіли переодягнути, але ти крізь сон пообіцяла вибити око тому, хто до тебе торкнеться, то ж ми залишили тебе так як є.

– А де Нежданчик? – сонливо запитала я. Стефанія вмить посунулася, аби моїм очам явилася якась чупакабра, яка віддалено нагадувала мені мою сестру.

– Ох ти ж йо…!!! – вигукнула я, мало не впавши з ліжка. – Це ще що за покемон?!

– Сама ти покемон! – озвалося до мене це розлючене диво природи, що сиділо на сусідньому ліжку. Воно мало гострі ікла, чорні кігті, жовті полум’яні очі, великі крила, наче в кажана, чорні роги, а головне – чорний хвіст, на кінці якого замість пухнастої китиці палав блакитний вогник. Так, це була моя молодша сестра. Що я можу ще сказати? Красуня!

– Ти ціле шоу пропустила, – продовжила Стефа. – У нашого Нежданчика крильця прорізувались. Свербіж та біль були нестерпними.  Вона тут об все що тільки можна спиною терлася, наче ведмедиця. Довелося знеболювати спеціальними мазями.

– Де це ми? – озирнулася я довкола. Довкола були стіни з легкими мереживними візерунками. Просторе приміщення нагадувало затишну розкішну кімнату з різного роду меблями в ній. За величезним вікном, яке ілюмінатором назвати я б не могла, простягався безкрайній космос. Все було оформлено в чорному, білому та сірому кольорах з рослинними орнаментами. Загалом виглядала вся ця краса розкішно, хоч трохи і похмуро.