Космопорт № 13

Вже сім годин як ми перебували в залі очікування космопорту комфортно розташувавшись на прозорих стільчиках. Сам космопорт чимось нагадував львівський залізничний вокзал. В наших душах оселився абсолютний пофігізм. Хоча спочатку було трохи образливо, що бабуся все розповіда тільки Стефі. Тепер ми сприймали дану ситуацію, як належне. Якщо так сталося – отже так треба. Я сиділа задерши голову догори, розглядаючи мерехтливі зірки через прозорий купол, та наспівувала:

«Стефанія мамо, мамо Стефанія.

Розквітає поле, а вона сивіє

Заспівай … Ай!!!»

Співати далі мені відразу розхотілося, оскільки затріщина від старшої сестри збила мені весь співочий настрій.

‑ Я з вами двома дійсно посивію, ‑ розізлилась не на жарт Стефа. – Дві піксельні амеби! Невже не було іншого одягу у вас в гардеробі?

Ми з Нежданою переглянулися. Я так і не зрозуміла, що їй не полюбилося. Нежданчик була у сукні з квіточками, а те що вона вдягнула піксельну курточку від своєї військової форми то це нічого страшного. Просто сестричка боялася, що змерзне в дорозі ‑ от і утеплилася. Волосся вона заплела в товсту косу. На мені був коричневий в’язаний светр з високим воротом, завеликий для мене аж на три розміри і піксельні штани, що залишились у мене як память про мою військову форму. Волосся я зав’язала в тугий вузол на маківці. Шрам на щоці, як завжди, прикрила пасмом волосся.

‑ Можна було хоча б взути щось інше? – суворо запитала старша сестра глянувши на наші чорні берці. На що ми з Нежданчиком відповіли синхронно:

‑ Вони єдині не натирають ноги!

Дідусь все ж надіслав нам відповідь на наш лист. Він повідомив, що відправив за нами швидкісний та комфортабельний корабель, який повинен доправити нас на планету Амелі́н системи Ецос, що знаходиться в галактиці Елне́з, де на нас вже всі чекають.

Стефа намагалася розібратися зі стіксом – скляною табличкою та паличкою. Як на мене, назва гаджету нагадує назву річки, через яку переправляли померлих, але сам девайс цікавий. Завдяки арахам ми почали розуміти письмена у стіксі і розмови довкола нас. Зрозуміли, що тут є щось на зразок інтернету. Наш стікс трошки барахлив. Напевне, даваласа взнаки́ невеличка тріщина на ньому. Повз нас ходила неймовірна кількісь інопланетних рас. Деякі з них лякали, а деякі смішили своїм зовнішнім виглядом. У когось були щупальця, а у когось дофіга очей, які бозна-куди дивилися.

Неждана сиділа поряд і гортала бабусину енциклопедію з демонології своїми гострими кігтями. Згідно неї вона з’ясувала, що являється вогняни́цею – демоном, який може керувати вогняною стихією. У цього виду демониць є лише один великий мінус – схильність до клептоманії, вони тибрять усе що бачать. За останню годину у нащої демониці виросли чотири ікла – два зверху і два знизу. Після цього, бажання посміхатися у моєї молодшої сетрички відпало відразу.

‑ Все, я більше не можу, ‑ заговорила Неждана, ховаючи енциклопедію у свій рюкзак. – Піду проведу рекогностування. Мені конче необхідно до вбиральні. Зараз повернусь.

З цими словами вона підскочила з місця і вирушила на пошуки.

‑ Піду знайду нам щось їстівне, ‑ промовила Стефа та ринулася на пошуки провізії.

Ні, ну нормально? Взяли і кинули мене тут саму. І чим мені зайнятися? І тут мені на очі потрапив якийсь стенд з купою прикріпленої до нього макулатури. Довго не роздумуючи я встала і пошкандибала до нього. Між всім цим мотлохом незрозумілих оголошень та пропозицій знайшла цікаву забавку, яка змусила мене посміхнутися. Цією забавкою виявилися маленкі анкетки на червоному папері. Власники даного дива запевняли в своїй рекламі, що якщо чесно заповнити її та надіслати на їхню адресу, вони гарантовано зможуть знайти вам вашу другу половинку з якою ви будете щасливі решту свого життя. Ну просто інопланетне шлюбне агенство! Одну таку анкету я взяла собі та повернулася на своє місце. Діставши зі свого рюкзака ручку я почала заповнювати анкету аби просто вбити час в очікуванні сестер:

«Ваше ім’я? – Меланія.

Ваша рідна планета? – Земля.

Ваш вік? – 20 років і 84 місяці.

Ваш зріст? – 157 сантиметрів.

Ваша вага? – Йдіть на… Не знаю.

Ваша освіта/спеціалізація? – Військова медсестра.

Ким ви працюєте? – Санітаркою. Тимчасово безробітня.

Яка справа вас завжди розслабляла? – Не повний розбір та чистка АКС-74.

Ваш улюблений напій? – Вино, бурбон та закарпатський коньячок.

Який транспорт ви полюбляєте? – БТР і БМП.

З якою квіткою ви себе порівнюєте? – Почовганий кактус.

Які квіти вам до вподоби найбільше? – В горщиках.

Яка ваша улюблена квітка? – Мухоловка.

Чим би ви прикрасили свій садок? – Єгозою.

Які ваші плани на майбутне? – Не скопититись…»

Так я відповідала на низку тупих запитань, як раптом помітила що у мене по нозі повзе маленька чорна змійка. За своїми розмірами вона більше нагадувала дощового хробака. Спершу подумала, що у мене глюки від голоду. Ми все ж з сестрами так і не поснідали. Але ця маленка чорнявка доповзла до моєї правої долоні і дуже хвацько обвилася своїм тільцем навколо мого вказівного пальця. Після цього вона спокійно вклонилася мені своєю головою, і комфортно розмістившись на моєму пальці, застигла твердим металом. Я миттево підскочила з місця, намагаючись стягнути зі свого пальця змію, аж раптом… своїм чолом наткнулася на … На що?.. На щось тверде як камінь… Ойкнувши від болю, все ж підняла очі вгору і побачила перед собою більш ніж двохметрового дивака. Його вбрання нагадувало чорний скафандр з позолоченими орнаментами, який щільно облягав усе його тіло. Здавалось, що на нього вдягнули лати, від яких віяло египетським стилем. Волосся чорне, так само як і очі. Вії довгі, темні, густі… Сука! От на який х… мужику такі вії?! Широкоплечий… Шкіра наче невагомий прозорий мармур, крізь який добре проглядалися поодинокі блакитні вени. Такий блідий… Може хворіє? І так пильно дивиться на мене …чи крізь мене… Навіть не ворушиться. Може його вдарити щоб він відмер?.