Нежданчик

Сутінки. Десь, вдалечині, лунають вибухи. Навколо мене будівлі. Я в камуфляжі рухаюсь вздовж вулиці. Вся амуніція при мені. З під кевларового шолому на обличча стікають капельки поту. По спині він тече потоком. На губах відчуваю присмак солі та пилу. Заходжу на якийсь склад. Мій АКС напоготові. Бачу якісь ящики, а між ними чоловіче обличчя. Хочу прицілитися, але раптом відчуваю різкий поштовх у спину і падаю…

Прокинулася я вся мокра в своєму ліжку. В моїй маленкій кімнаті всі стіни заполонили сонячні зайчики. Все завдяки кришталевій люстрі на стелі. За вікном був сонячний ранок і лунав, вже до болю знайомий, сигнал повітряної тривоги, який відлунням звучав в моїй голові: «Ой бляяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяя, ой бляяяяяяяяяяяяяяяя, ой бляяяяяяяяяяяяяяя!». А потім пролунав мій улюблений жіночий голосок: «Увага, повітряна загроза». Цей «веселий атракціон» ми маємо завдяки росіянам з 2022 року. Задовбали в прямому і переносному сенсі цього слова.

Майже щоночі мені сниться військова служба. Інколи, уві сні, я бачу як гору живцем в машині. Досі пам’ятаю, як на мені плавилася військова синтетична форма. Пам’ятаю як кулаками вибивала скло, аби вибратись з підбитої палаючої машини. Чудово розумію, що якби я не була характерницею я б не вижила. Я змогла вберегти обличчя та голову від вогню, але решта тіла у мене скалічена, навіть не зважаючи на відмінну регенерацію, якій дивувались всі лікарі. Тепер мою шкіру вкривали рубці, а на правій щоці розмістився не глибокий шрам, який я зазвичай ховала пасмом свого волосся. На додачу, я втратила безіменний палець на лівій руці. З рубцями на тілі я вирішила не миритися, тож домовилась з одним колишнім військовим щодо безкоштовної послуги. Йому потрібна була модель, а мені – результат. Отже я стала власницею неймовірної краси – чорного мереживного татуювання, яке вкриває більшу частину мого тіла. От тільки все одно завжди ходжу закутана з голови до п’ят з незмінним пучком на голові. Ніяк не можу себе перебороти…

Я влаштувалася на роботу санітаркою в місцеву лікарню. Медсестрою мене не взяли. З двома своїми сестрами я оселилися в Мукачево в невеличкому одноповерховому будиночку недалеко від річки. Моя старша сестра, Стефанія ‑ мольфарка, а ще першокласний кухар-кондитер. У неї замовлення на її фірмові тортики на три місяці вперед розписані. Вона завжди була красунею, що нагадувала тендітну загадкову квітку. На її фоні я виглядала почовганим кактусом. Моя молодща сестра, Неждана, бакалавр філології в військовому званні лейтенант, якій сьогодні виповнився двадцять один рік. Наш Нежданчик дійсно з’явився не очікувано в цьому світі. Ніхто не чекав, що в сім’ї народиться ще одна дитина. Пам’ятаю, як наша мама тріскала за обидві щоки бабусині квашені огірочки, відмовляючись навіть і думати про якусь там вагітність. «Я не вагітна. Це просто огірки дуже смачні», ‑ постійно преконувала всіх мама, пережовуючи черговий огірок з банки. В своїй вагітності вона переконалася вже коли була на сьомому місяці.

Мами нестало десять років тому. Батько зник двадцять років тому. Бабуся померла торік. Ми залишилися втрьох не маючи жодного уявлення чи є у нас якісь живі родичі. Стефанія, Меланія і Неждана… Ну, в сім’ї не без Неждани. От у нашої мами фантазія була на імена!!! Якщо хтось думає, що над нами в школі не ржали, то він глибоко помиляється. Над нами грубо знущалися. Діти дуже жорстокі створіння, якими б милими вони не здавалися на перший погляд. Так було завжди. Ось чому потім в дорослому віці ми живемо з купою комплексів. Тож ми з Нежданою навчилися давати відсіч спочатку за себе, а потім за Стефу, яка завжди була заядлим противником насилля.

Поки я лежала в ліжку, згадуючи різні моменти свого життя, знову прозвучало відлунням в голові «Ой бляяяяяяяяяяяяя!» і мій улюблений жіночий голосок повідомив, ‑ «Увага, кінець загрози». Вже хотіла піднятися з ліжка, аби вклинитись у буденну рутину, аж раптом…

‑ Твою ж дивізію!!! Яка курррррва це зробила?!

Це був співочий голосок Нежданки. У мене аж мову відібрало. Ну природжений філолог! Миттю підірвалася з ліжка, мов ошпарена, і рвонула до кімнати молодшої сестри, де на мене вже очікувала Стефанія. Від побаченого я на мить заклякла. Опанувавши себе, не стримуючись видала на одному диханні:

‑ Мачка би тя копнула!!! Оце так Нежданчик! Ти що це втворила, хуйлологша?!

‑ Я нічого не накоїла! – запротестувала у відповідь Неждана. ‑ Воно саме! Я взагалі думала, що це ви вирішили поприкалуватися. Дівчата, допоможіть, будь ласочка… Може я щось не те з’їла?

‑ Ага, ‑ додала я трохи сарказму, ‑ біляші з базару не зайшли. Ти знущаєшся?! Глянь на себе!

А глянути було на що. Моя молодша сестра лежала в ліжку у своїй рожевій піжамці, а з голови у неї стирчали великі чорні роги, які застрягли в гіпсокартонній стіні. Мало того! Навколо її талії обвивався чорний хвіст маленкою пухнастою китицею, а на її пальцях красувалися довгі чорні кігті загнуті донизу.

‑ От бачиш, ‑ заговорила виховательським тоном Стефа, ‑ казала ж тобі не спати головою так близко до стіни. Неначе чуйка якась була… Бабуся попереджала, що в двадцять один рік наша «маленька дівчинка» дозріє. Потрібно глянути в бабусиній бібліотеці до якого виду демонів вона належить.

‑ А що потім? ‑ поцікавилась я.

‑ Я напишу нашому діду Миколі, ‑ відповіла Стефа. – Розповім йому всю ситуацію.

‑ Як?! – здивувалася відразу я. – Бабуся ж сказала що він помер!

‑ Ні, ‑ заперечила старша сестра. – Бабуся сказала, що він помер для неї. Вона просила з ним не зв’язуватися, доки не буде нагальної потреби. Думаю, що тепер потреба у нас є…