Коротке знайомство

   Мені завжди здавалось, що життя це велике квітуче поле, а всі люди мов ті польові квіти. Кожна має свою приналежність до роду, свій характер, своє місце, призначення та час на існування. Кожна квітка індивідуальна. Її смак, колір та вигляд неповторні. Це так звана асиметричність природи. Симетрію ж створює людина намагаючись зламати індивідуальність собі подібних, перетворюючи себе та інших на вторсировину. Так чарівність польових квітів знищується та зникає немов Карпатські ліси.

   От і мене, неначе польову, дику квітку, оточену собі подібними, вирішили вирвати з корінням зі звичного мені середовища та приживити в іншому місці незважаючи на ймовірність невдалого результату.

   Я не збираюся брехати. Не буду казати неправду. Все, що буде розказано мною, - чиста правда. Нехай це буде моя присяга. І повірте - вона не гірша тієї, яку я склала на вірність Українському народові!

То з чого ж почати…

  Сподіваюсь ви вже здогадалися. Я військовослужбовець. Точніше вже колишній. Ніколи не думала, що за всі мої старання заради моєї країни після однієї жахливої події мене… викинуть як якийсь непотріб.

   В житті я обрала професію медсестри. Мені подобався мій вибір. І навіть зарплатня… Моїй бабусі не подобалось ні те, ні інше. «Якщо хотіла лікувати людей то краще б стала лікарем. Лікар хоч звучить солідніше». Це були її повсякденні слова при кожній нашій розмові про моє майбутнє. Тож слово за словом, розмова за розмовою і… я вирушила до військового навчального центру підписувати свій перший в житті контракт. Тут одне з двох: або на це чорт підбив, або якийсь дятел у чоло клюнув. Все інше малоймовірно. Для того щоб в подальшому стати на посаду мені необхідно було провчитися там шість місяців. Саме тоді, відчувши різного плану зміни в своєму житті, моє уявлення про світ, в тому числі і про службу, розторощилося в буквальному сенсі цього слова. Я дізналася що таке плов без м’яса, підфарбована вода замість супу, оселедець з піском та чай з марлею. Пропонована мені їжа в столовій категорично не хотіла прийматись моїм шлунком. Майже після кожного прийому їжі мене сильно нудило. Після цього я ще довго лікувалася і не могла набрати вагу.

   Сказати що я була фізично виснажена це не сказати нічого. Оскільки я потрапила на навчання в зимовий період, то отримала задоволення по максимуму. Приповзаючи  в усій військовій екіпіровці до свого ліжка я могла заснути на ньому як ведмідь. Мені не заважали ні автомат, ні магазини, ні навіть казка на голові яку я вдягала поверх зимової шапки. Завдяки своєму велетенських розмірів  бушлату я не мала змоги вільно рухатись. При сильному вітрі він роздувався на спині як парашут, і мене починало гойдати наче маятник. Здалеку я швидше нагадувала камуфльованого колобка ніж військовослужбовця. Моє взуття, так звані «чоботи з високими берцями», страшенно натирало ноги. Цей біль я відчувала при ходьбі аж під колінами. Коли ми всім навчальним центром щовівторка взимку шикувались на плацу  я відчувала всю силу зимових погодних умов. Як тільки мені вдавалося віддерти від асфальту одну примерзлу підошву так одразу ж друга починала примерзати наново.

   З цим багатим досвідом та сержантськими погонами я незчулася як опинилася на… війні. Для мене вона почалася у 2014 році. Іловайськ я запам’ятаю на все життя. Ця так звана російська  «спецоперация» залишила мені сліди на все життя. З такими опіками та ранами я не могла вижити, але вижила на здивування всіх лікарів. Отямилася вже у військовому госпіталі від того, що якісь дві медички намагалися стибрити у мене золоті сережки з вух. А це мої єдині золоті сережки!!! Який сором! Свої у своїх же тирять…

   Доречі, забула відрекомендуватися, мене звуть Маланія. Позивний «Мала». В очах суспільства я скалічений непотріб, який звільнили за станом здоров’я. До ваших послуг, панове!