Колись небо було німим і сухим, на ньому не було жодної хмати і навіть птахи не літали. А рослини тяглися сухими пагінцями до неба, шукаючи ту крапельку вологи яку не отримували вже багато років. І був на землі молодий бард якого звали Тадг. Співав він дуже гарно, його любили слухати люди і тварини. Проте Тадгу не подобалося одне, а саме йому не подобалося бачити страждання землі, людей і тварин. І в один з днів, коли була дуже велика спека і навіть не дув вітерець Тадг на вулиці почав співати небу про біль землі, людей і тварин. Він співав про спрагу, нестерпне тепло і голод бо не було води щоб виростити їжу. Небо почуло його слова. Небу стало жаль землю, людей і тварин за їх страждання та й соромно за те що через нього гине вск живе і небо почервоніло, а червоні щоки то були хмари. А коли біль і сором переповнили небо, воно не могло більше їх стримати. З хмар впали перші сльози і пішов дощ. Так народився дощ — як сльози співчуття небес. А після дощу виступила веселка як посмішка небес коли землі, людям і тваринам стало краще.