Розділ VI. Картина сліпого.

Хоч сам Ткач ніколи не бачив свого творіння, його робота була досконалою і величною. Люди, що дивилися на нічне небо, відчували його присутність — не очима, а серцем, як шепіт, що тремтить у грудях. Зоряне полотно, виткане з криків, подихів і стогону, було більше ніж небо: воно стало живим свідком усіх страхів, радощів, розпачу й надії, що коли-небудь пролунали на землі.

Кожна зірка мала свою історію. Одні горіли яскраво, мов душі, що вперше відчули біль або радість, інші тремтіли тихо, майже непомітно, нагадуючи про тих, хто плакав потайки, боячись привернути увагу Сліпого Ткача. І разом вони складали єдину картину — величезну, нескінченну і водночас ніжну, немов полотно художника, що бачив світ лише серцем.

Люди називали її «Картиною сліпого», бо ніхто не міг уявити, як можна створити таке диво, не бачачи ані форми, ані кольору. Ткач працював руками, що відчували кожну нитку, і слухом, що пізнавала найтонші відлуння. Його полотно містило усе: тишу, крик, шепіт, сміх і страждання світу. І у кожному мерехтінні зорі можна було прочитати ці історії, якщо вміти слухати.

Легенди казали: той, хто споглядає нічне небо, бачить не просто світло — він бачить душі, ув’язнені в тканині, і відчуває присутність Ткача. Його картина жива, бо кожен крик, кожен подих, кожна сльоза додає до неї нову нитку. І навіть якщо люди забувають, навіть якщо світ стає гучним і метушливим, зорі зберігають пам’ять про тих, хто плакав, і тих, хто споглядав.

Так Сліпий Ткач залишив світові не лише нічне небо, а пам’ять про все живе, що коли-небудь пролунало у темряві. Його полотно — це сповнена тиші і світла книга світу, де кожен крик і кожен шепіт стали вічними, немов невидимий художник виткав саму душу небес.