Міф про Сліпого Ткача
Розділ V. Суддя плачу.
Та й досі нічне небо слухає. Кожен звук, що пробивається крізь тишу, відлунює у тканині Сліпого Ткача. Старі казали: хто занадто голосно ридає під зорями, ризикує стати частиною полотна. Бо Ткач не спить. Його руки, довгі й невидимі, тягнуться до кожного крику, що рветься в ніч, і може втягнути душу в тканину, наче павутиння поглинає метелика.
Немає жодної жалості в цьому суді — лише закон, що панує над голосами світу. Крик, сповнений відчаю чи самотності, стає ниткою, і душа, що його випустила, поступово переплітається з полотном. Від цього полотно не тьмяніє, а світиться — кожна нитка тріпотить і пульсує власним світлом.
Так народжуються найяскравіші зорі. Вони не світять рівномірно — вони пульсують, мов живі рани, що тремтять у темряві. Кожна з них зберігає пам’ять про біль, про плач, про ту мить, коли голос людини впав у небесну павутину.
Іноді можна відчути їх присутність, коли піднімаєш очі до неба вночі. І тоді здається, що зорі не просто світять, а шепочуть — шепіт тих, кого Ткач вплів у своє полотно. Вони говорять про страх і надію, про втрату і любов, що залишилися в нічному небі, про крики, які ніколи не згаснуть.
Так Сліпий Ткач став Суддею плачу, що перетворює страждання на світло. І кожна зоря — нагадування: навіть у темряві біль може стати чимось прекрасним, а крик, що зійшов у небо, живе вічно.
#1521 в Фентезі
#367 в Міське фентезі
Відредаговано: 29.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
