Розділ IV. Заборона.

Коли перший крик піднявся в темряву і народилася перша зоря, люди почали розуміти, що нічне небо — не просто порожнеча, а полотно, що слухає. І старі жінки, що довго жили на землі, запам’ятали цей урок. Вони шепотіли його своїм дітям і онукам, наче заклинання, що оберігає від небезпеки:

«Не колихай дитину під зорями. Не клич її голосом у темряву. Бо Сліпий Ткач чує кожен звук, і якщо плач буде занадто гучним, його руки витягнуть душу в полотно, і ніхто не зможе її повернути».

Вони пояснювали, що Ткач не зло, він — закон і порядок нічного неба. Його полотно завжди слухає, і немає нічого, що могло б його обдурити, крім тиші. Тому колискові співалися ледве чутно, слова шепотілися, і голос матері ставав таким тихим, що здавався частиною вітру, шелесту трав чи тихого дихання ночі.

Діти ростилися в обережності. Навіть коли хотілося плакати, вони намагалися стримувати голос, бо вірили: будь-який крик може вплести їх душу у невидиму павутину. І навіть дорослі, що залишили дитинство далеко позаду, шанували це правило. Бо кожен, хто чув нічні крики, знав: темрява пам’ятає.

Старі казали ще одне: «Якщо хочеш обманути слух сліпого Ткача, роби шепіт частиною світу — шепіт трав, шелест листя, тихий звук води». Так ніч ставала живою тканиною, і люди вчилися жити серед неї, в гармонії з невидимим ткачем, що переплітає життя й смерть у своїх нитках.

Заборона стала законом ночі: не лише для дітей, а для всіх, хто наважувався піднімати голос під зорями. І так, серед тиші та шепоту, народжувалися колискові, що дбайливо берегли не лише сон, а й саму душу тих, хто ще не став частиною небесного полотна.