Розділ ІІІ. Перший крик.

Одного разу серед тиші й мороку пролунало те, чого Ткач чекав усе своє існування.
Це був крик — не тихий шелест порожнечі і не глухий стогін забутих світів, а живий, пронизливий, сповнений страху і надії одночасно. Це був перший людський голос, крик немовляти, що з’явилося на світ.

Сліпий Ткач прислухався до нього, і кожна його нитка затремтіла, наче від удару серця. Він витягнув цей звук із повітря, мов полум’я з попелу, і обережно вплів його у своє полотно. Крик розпустився серед темряви, і тканина здригнулася. Морок тріснув, мов лід, і в ньому спалахнула перша іскра світла.

Це була перша зоря. Вона не світліла рівномірно — вона пульсувала, дихала і тремтіла. І кожен, хто піднімав голову до нічного неба, відчував у ній присутність живого плачу, що не зник, а зійшов у небесну височінь.

Ткач вплітав у полотно ще й ще голоси: плачі, шепоти, сміх і стогони тих, хто ще не народився. З кожною ниткою небосхил наповнювався новими іскрами. Так народжувалися зірки: кожна — це душа, що залишила свій крик у тканині темряви.

І з того часу люди боялися плакати вночі. Старі казали: «Хто занадто голосно ридає під зорями, того душу Ткач вплітає у полотно». Тому колискові шепотілися, і дитячий плач намагалися заглушити, щоб не привернути увагу сліпого майстра.

Іноді можна помітити серед неба зірку, що світиться яскравіше за всі інші. Старі віщуни говорять: то душа того, чий крик був найбільш гучним, найбільш справжнім і найбільш сповненим життя.

Так перший крик став серцем нічного неба, і відтоді ніч ніколи не була порожньою. У кожному відлунні, що лине крізь темряву, чутно його шепіт — пам’ять про момент, коли життя і світло вперше зійшлися в полотно Сліпого Ткача. Кожна зоря, що мерехтить у темряві, пам’ятає свій крик. Вона тремтить від радості й болю, від страху й надії, від спокою і розпачу — усе, що було вплетено в полотно Ткача.

Люди, що піднімали очі до неба, відчували це невидиме плетіння: кожна зірка — як пульс чужої душі, як відлуння чогось більшого, ніж вони самі. І старі казали: «Не плач під зорями, бо Ткач чує кожен звук». Бо його полотно не знає милосердя — воно вбирає голоси, перетворюючи їх на світло, що ніколи не згасне.

Так перший крик немовляти залишився вічним, і відтоді нічне небо стало книгою, що ніколи не закривається, а кожна зоря — рядок у нескінченній оповіді Сліпого Ткача.